Розділ «І»

Вона загубилася, як і слід було чекати, несподівано. Крутив головою, шукав її поглядом, — але, ясна річ, марно. Мені стало гірко в роті, та це швидко минулося. Поспішав до свого міста, місця життя та інших турбот — ділитися валютою з ким слід, вигадувати нові проекти, нові схеми…

***

Дивишся на минуле, мій дорогий друже, і вражаєшся: яке багатство можливостей і широкий горизонт сподівань відкривалися у тій божевільній юності, яким усе бачилося реальним, досяжним, здійсненним — попри маразматичну тупість і дикість довколишніх «простих», читай — «савєтскіх людєй». Минуло якихось десять-п’ятнадцять літ, мікроскопічний відтинок, — і весь той огром можливостей збляк, вивітрився. Лишилося реальне й буденне, і хоча в ньому є своя радість, але згадуючи те, що заповідалося — стенаєш плечима, дивуєшся: «Навіщо було нас отак дурити?».

Справа, сам розумієш, не в грошах і не в «славі», а в нереалізованості прагнень, — саме найчистіших і найсвятіших, які згадуються на безмовному рівні за хвилину перед тим, як пірнаєш у сон. Згадуються як дивовижно теплий і до болю рідний настрій, який безпомилково ототожнюєш саме з отим дорогоцінним втраченим часом — але пов’язати конкретно цей настрій із чимось тодішнім: обличчям, думкою, ситуацією, — не можеш. Блискавичний сполох, солодкий острах упізнавання; ще мить — і згадаєш, про що, навіщо… Але ні… Або, певна річ, не знаходячи — розумом — те, чого не згадало (але і не втратило) серце. Це коштовніше за все на світі — й устократ невхопніше, недосяжніше.

…Часто згадую твою розповідь про видіння, марення про той чудовий сон (чи не сон?), коли постала перед тобою золотокоса панна. Я знаю глибинним, безпомилковим знанням, що Вона — це одна з теофаній, що пронизує всі часи й народи, — жива, усміхнена, кохана, — тому що Бога неможливо не любити. Образ Бога-Батька — це ще не весь Бог. Явлене в шумі соснового бору, хлюпотінні річкової хвилі, першій зірці, яка вибухає на пурпуровому призахідному небі, — це теж Бог. І теофанія ця — щоденна і щонощна, історичне Богоявлення повсякдення, «Марія води і сну, Марія пахощів і землі, Марія тебе», переповідаючи дивовижне юнацьке знання і відчуття Природи-Марії, Марії-Діви-Матері, Марії-Матерії… Бо я бачив, що людям дуже тяжко жити без цього знання, яке для мене було вродженим і про яке я все ще не навчився розповідати належним, зрозумілим людям чином; натомість навчився сумніватись, чи потрібні взагалі розповіді про отаке, чи можна цьому навчити словами, чи потребує цих розповідей сама Марія, яка приходить і йде тоді, коли цього хоче. Так, як Святий Дух «сходить» на людей, так, як Бог проходить над ізраїльськими шатрами, — мов потужний весняний вітер…

***

Євген, колеґа і в якомусь сенсі підлеглий, зустрічає в аеропорту сам, як і домовлялися. Не люблю, коли по мене до Борисполя приїздить наш водій. Першим хочеться бачити певне обличчя — Євгена, скажімо. Вдивляюся в нього, в його сторожкі розумні очі, а він — у мої, розуміє: готівка зі мною, митниця вполювала сьогодні когось іншого… Мчимо до міста, великі літери біля траси — «Вас вітає Київ»; уже збагнув, як можна отримати новий грант, нові надходження, можливо — «кеш», як успішно звітувати дебілам-євробюрократам із Брюсселя, чи де вони там є, — ті, хто стоять на сторожі великих грантів… Звітувати про успішно виконану, тяжку, непідйомну — кругом хабарники й злодії — роботу…

— Хоч трахнув там якусь?», — нарешті цікавиться Женя.

Погано ж він уявляє відрядження до Європ…

— Привіз би вам-нам купу бабла, якби трахався у Берліні й Франкфурті… Ще попереду два транші на наші рахунки: одним не схотіли. Плюс кеш. Одна німецька фірма не проти постачати в Україну таблетки «від усіх болячок» — самі вони переходять на дорожчі й «прогресивні» ліки. Їхні «старі» таблетки — знахідка для нас: купуємо за символічні ціни, продаємо нашим неляканим ідіотам за нормальні. Потім розкажу детально.

— Гаразд, гаразд, ти — герой; Джеймс Бонд без сексуальних пригод. Лише серйозні справи й подвиги…

Це вже починає дратувати. До того ж — утома… І раптом гостро усвідомлюю: загубив її у натовпі. Чому мене це так напружує? А ці… Їздили б самі, спілкувалися б із тими придурками, вибивали кошти.

— Розслабся — ми працюємо тут, ти — там. Все о-кей!

— Сказав би краще, чи працює «Ярославна».

Хочеться спати, випивати, закусювати — і все одночасно.

— Містере Бонд, у нашому місті є й пристойні заклади.

— А я хочу по-простому. Як колись.

— Завезу тебе додому, постоїш під душем, перевдягнешся, а потім можна і в «Ярославні» відзначити героїчне повернення святого Сашка із «ворожого табору НАТО».

Трандофіл, базікало. А людина скучила за дерунами і квашеними помідорами.

— Ваш будинок, сер. Завтра о дванадцятій засідання зацікавлених осіб. А сьогодні о сьомій чекатимемо на тебе. Можеш навіть іще трохи поспати.