Розділ «І»

Звісно, я чудово знав, що моя авантюра з міжнародним медично-економічним проектом, купою зарубіжних партнерів, які чекають на диво, що має статися в невідомій Україні (в їхніх звітах, таблицях, списках і переліках три маргінальні країни на «У» завжди стояли поруч — Уганда, Україна, Узбекистан) колись закінчиться, як закінчуються гроші й молодість — вибачайте за банальність. Гадаю, про це добре знали й мої любі німці еtс. Вони, певно, відали й про можливі наслідки в стилі «пшик» бурхливої діяльності українських і західних партнерів. Але якби вони не отримували таку ж готівку, як і я, «розкручуючи» дебільні міжнародні, європейські організації, то давно вже послали б мене… Щоправда, маленьку прикрість вони зробили: ретельно вивчили розклад рейсів і всі можливі знижки й узяли мені авіаквиток Берлін-Київ із пересадкою у Відні. Та Бог з ними. Медична апаратура, гадаю, прийде вчасно, й крім нас, грішних, і кільком сотням бідних дітей буде користь. Отож — додому! О рідний краю! Das Schlaraffenland!

— Gruss Gott!

— Hаllо!

— Wohin geht Ihre Reise?..

Мені вже трохи набридає місцевий прононс…

— …аber dafur sind wir schnell an Ort und Stelle.

— Віs dann!

На моніторах, нарешті, — номер мого рейсу. Потягнувся, як кіт, узяв сумку, встав… І побачив її. Темно-русяве волосся, великі очі, прямий акуратний носик; груди мали би бути й більші, як на мене, але загалом — дуже непогано.

Саме те в ній, що старі пердуни називали колись «буржуазною інтелігентністю», вабило найбільше. Звик-бо до «журнальних» красунь, обличчя яких геть блякнуть у пам’яті за кілька годин після нудного, зім’ятого ранку. Ще деякий час у трохи втомленому тілі триває відлуння від сексуальних вивертів-пестощів вигадливих дівчаток. Зрештою забувається все, крім непевної згадки: там-то і там-то… якусь бабу.

Цікаво, хто вона, куди летить? Породисте обличчя… На німкеню не схожа. Така собі «просто Європа». «Міс Просто Європа». «Міски», зрозуміло, з іншої опери… Яка вона в ліжку? Мабуть, не кричить, а стогне…

Проте, друже, треба йти до літака. Все одно — відвернеться презирливо… Та й що їй сказати? «Маchen wir uns bekannt!»? Важко повірити, що вона, дурнувато усміхаючись, відповість: «Меin Name ist Sabine. Ich bin ledig». І манірно подасть руку.

Беру речі й чимчикую подалі, щоб не почути у відповідь на своє уявне банальне звернення що-небудь на кшталт: «Lassen Sie mich in Ruhe!».

Ковзнувши поглядом по приліплених до облич стюардес усмішках, вмощусь у кріслі біля ілюмінатора і роздивляюся заклепки на літаковому крилі. Потім неквапом застібую ремінь, беру бортовий журнал, гортаю сторінки, намагаючись знайти щось варте уваги. Думки весь час крутяться довкола майбутнього проходження митного контролю, й відчутна вага заклеєних зеленими паперовими стрічками пачок із купюрами, рівномірно розкладених по всіх кишенях і кишеньках, потроху стає не надто приємною.

Літак «Австрійських авіаліній» набирає висоту, стюардеса підносить напої. Беру мартель і починаю маленькими ковточками всотувати насолоду й урочисто проводжати її до вже, за такий малий час, спраглих за алкоголем закапелків тіла.

Троє австрійців позаду мене, вочевидь, надолужували щось прогаяне: стюардеса щедро подавала їм біле вино, їхні збуджені голоси вже могли зрівнятися за рівнем децибел із одноманітним гудінням двигунів.

Після другого за сьогодні так званого сніданку (чи обіду?) в літаках і так званої кави відчув потребу прогулятися до хвостової частини й зазирнути до інтимно-затишної кабінки.

Кінематографічно пам’ятаю: іду проходом між рядами крісел. Хто куняє, хто читає. Молода пара жваво розмовляє (просто привіт від Кобзаря… вже римами думаю). І тут знову бачу її, «Міс Просто Європу». Вона сидить у крайньому кріслі біля проходу й думає про щось, не звертаючи ні на кого уваги. Що вона забула в Києві? Чомусь спало на думку, що її волосся повинно мати приємний запах.

Волосся «Міс Просто Європи» і справді приємно пахло — стояв у черзі на паспортний контроль за нею й міг насолоджуватися дивними, свіжими, якимось дуже дівочими пахощами. На що здатна сучасна парфумерія! Я мов підліток — так захопився незнайомкою, що й незчувся, як вийшов із зони митного контролю до натовпу, який зустрічав рейси, пропонував таксі, просто тинявся незатишним Бориспільським аеропортом… Мабуть, я мав такий «відморожений» вигляд, що один із митників це потрактував по-своєму і запитав:

— С футбола лєтім?

— Ага! — я дурнувато усміхнувся, і ця інтуїтивна імпровізація виявилася дуже слушною.