Розділ «І»

Добре, коли справи, щедро змащені чим слід, таки крутяться — і за допомогою кого слід. «Дах» у нас надійний, міцніший за залізобетонний. А що? «Силовики» теж люди… З іншого боку, медичні послуги, їжа і квіти людям потрібні завжди. А нафтою-газом, зброєю й наркотиками не займаємося. Там усе вже давно підібрали і поділили.

***

Вітаю тебе з поверненням до рідної «порожнечі», або, за святим Авґустином, до «землі неспівпадінь». Твої «європейські походи» — завжди диво для мене з погляду можливості психологічного відпочинку, екзистенційного «стрибка» на інші, принципово відмінні від завданих реґістри буття, звідти, де «все-не-так», туди, де «все-так», де тут-буття… Як багато залежить від структурованих належним чином соціальних стосунків, від можливості спрямовувати свій інтерес на безпосередньо зриму, продуктивну працю, за яку отримуєш належну винагороду…

А взагалі, останнім часом у моєму довколишньому ментальному середовищі дедалі виразнішим стає буддійський «струмінь», у якому, як ти пам’ятаєш, «порожнеча» і «плин» — одні з основних, фундаментальних понять.

Що ж, ти мусиш повернутися в лоно плинного часу. У мене — ти знаєш — нескінченна бюрократична дурка на роботі. Немає коли підійти до хворого-стражденного. А душа? Мовчу, мовчу…

Тим часом — нове читання, моє прокляття — трапилися спогади про Аллу Горську — може знаєш, художник, «шістдесятниця», вбита на власній дачі, ймовірно, совєтським КДБ. Спогади не бозна-які. Усім цим «шістдесятникам» бракує бодай одного чоловіка, який умів би добре писати — і добре мислити. Такий унікальний історичний феномен, це «шістдесятництво», будь-яка конкретна деталь вагома й цікава. Але ж ні, вони правлять своєї «патетичної сонати», а толком ніхто нічого не може ні оповісти, ні пояснити — що ж то був за час і ким у ньому, в тому часі, були вони. Вже не раз переконувався в цьому, зокрема, й читаючи спогади про Василя Стуса, де, мабуть, лише Михайло Хейфєц виявився найзмістовнішим і найцікавішим. Але ж Хейфєц — пітерський єврей. А решта, українці? То клепають медалі з «дантівським» профілем, то вивалюють кіш загальних фраз, які з однаковим успіхом можна припасовувати хоч до Горської, хоч до Стуса, хоч до Шевченка. Якась вроджена нездатність до конкретного, предметного бачення, до аналізу, не кажу вже про синтез… А звідси все й починається — летаргія споконвічна, невміння облаштувати свою країну, байдужість або й ворожість до таких «пасіонаріїв», як Стус чи Горська, за життя, — а по смерті фіміам та неприховане бажання примазатися. Біда. От тобі й «земля незбіжностей»…