Розділ «8»

– Довіряти в темряві?! Людям?! – замість кепкування в голосі чоловіка вже звучала злість. – Яким людям?!

– А ти не дезертир? – запитав шофер.

– А тобі яке діло?! – розсердився чоловік. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираєтеся, – стрілятиму. Перевірите свою удачу.

– Ходімо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.

Вони звелися на ноги і зробили декілька гучних кроків назад.

– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловік, і друзі зробили ще декілька кроків.

І раптом у темряві заплакало немовля.

– Ой, Боже ж! – схлипнула жінка.

– Годуй! – наказав чоловік.

– Зараз, зараз… тільки б молоко не кінчилося, – скоромовкою заговорила жінка.

– Я йому кінчуся! Гляди мені…

І вогник свічки знову затріпотів. Потім піднявся над землею метра на півтора й повільно поплив геть.

Услід за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.

– Пішли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.

– А що, коли барабан повернути на горизонт і посвітити? Це ж не небо – може, що і побачимо?! – запропонував шофер.

– Можна, – погодився товариш. – Що освітимо, те й побачимо…

Вони повернулися до машини. Точніше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки і залізли в кузов. Горич увімкнув тумблер, і доки розігрівалась-розгорялась іскорка всередині прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набік, щоб змогло воно, якщо спалахне, освітити землю. Повернули так, щоб освітило шлях, уже пройдений машиною. Навіть відкинули задній борт.

Світло накопичувалось усередині прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промінь. Освітило землю за машиною і поповзло по цій землі далі. Горич і шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках і вибоїнах.

– Місяць ось теж такий, напевно, – зітхнувши, сказав Горич.

Шофер мружив очі, відвиклі від яскравого світла.