Розділ «30»

«Куди ж це я вийшов? – гарячково думав Харитонов. – Якщо це кордон, то що за країна там, за дротом?»

Не знайшовши відповіді, Харитонов оглядівся на всі боки, немов сподівався побачити якесь пояснення.

Сутінки були темно-синіми, і весь світ навкруги здавався добрим і казковим. На небі все так само царювала дивна четвертинка місяця, а з космосу нестройовою безладною юрбою світили зірки. Було по-лісовому тихо, тобто всі шуми належали природі, Всесвітньому Лісу, і були для нього природні. Але далі по ходу стежини Харитонову привиділося світло, що пробивалось із-за багатьох дерев, і тому роздроблене і тьмяне.

Не очікуючи нічого радісного, Харитонов пішов по ледве видимій стежині вздовж рядів колючого дроту і смугастих стовпів.

Світло наближалося, роблячись яскравішим. Із-за дроту донісся далекий гавкіт собак.

Нарешті мандрівець зупинився перед добре освітленим майданчиком, який нагадував залізничний переїзд із охороною. Тут було все, крім залізниці. Шлагбаум із підвішеною до перекладини цеглиною, ліхтарний стовп, що народжував конус світла, і будка КПП, усередині якої теж горіло світло і за столом, біля лампи із зеленим абажуром, сидів солдат. Здавалося, він читав – в усякому разі, обличчя його не було видно.

Знову прозвучав гавкіт собак, і вся природа принишкла, прислухаючись. Харитонов, стараючись не шуміти, підійшов до шлагбаума і з цікавості поторкав смугасту балку, що перекривала вхід у ліс. Відчув, що фарба свіжа, і почав відтирати забруднений палець об штани.

Пролунав скрип дверей. Харитонов завмер.

За вікном будки виникла ще одна фігура військового, з-за столу підхопився солдат.

До мандрівця донісся невиразний шум голосів.

Знову скрипнули двері, випустили на землю смужку яскравого світла. На неї лягла тінь, і хтось кашлянув, стоячи у дверному отворі. Раптом Харитонов побачив зелену ракету, що зметнулася над будкою, і за мить така сама ракета освітила небо десь далеко за будкою, а ще далі яскравою іскрою спурхнула вгору третя.

– Північ! – крикнув комусь військовий з порога.

Потім чиркнув сірником, прикурив.

Харитонов стояв, стежив за вогником цигарки, що ходив угору-вниз, і думав. Думав, що необхідно йому пройти за шлагбаум: там же продовжується його шлях і десь там же він закінчується. Але й тут було приємно і цікаво; він відчував наявність порядку і порушувати його не хотів. Тому не міг мандрівець змусити себе пролізти під шлагбаумом або обійти його. І, почекавши, поки військовий, що палив, повернеться в кімнату, Харитонов пішов до дверей. Ішов він повільно та обережно, як по мінному полю. А ступивши на поріг, іще довго зволікав, перш ніж постукати.

Двері відчинив білявий веснянкуватий солдат. Відчинив – та так і завмер, сторопіло оглядаючи того, хто стукав.

Важко ступаючи, підійшов другий військовий, у званні лейтенанта.

– Хто такий? – запитав він, суворо дивлячись у вічі Харитонову.

– За шлагбаум пройти можна? – запитав той неголосно.

Мовчання, що настало за цим, змусило Харитонова пошкодувати про те, що постукав він у ці двері.

Мовчання тривало довго, і тільки гавкіт собак, що знову прозвучав, зняв виниклу напругу.