Розділ «22»

– І чого ти туди косишся? – запитав Кортецький, теж кинувши погляд на горде високе дерево.

– На такий же кедр ми гудодзвін вішали. – Андрій схилив голову набік, дивлячись на верхівку дерева.

– Це той, що гудів?!

– Так, – кивнув хлопець. – Я тоді двічі на кедр видирався, на саму крону.

– Ти ба… Ну та тобі легше, у тебе ж дві ноги.

Андрій задумливо дивився на пліт, збитий зі стовбурів молодих сосон.

– Ну що, вантажитимемось і відчалюватимемо? – з виразом урочистої радості запитав Кортецький.

– А може… – мовив і знову замовк, замислившись, хлопець.

– Що – може? – запитав інвалід. – Ану викладай, не темни!

– Може, я «сковорідку» там угорі закріплю, як дзвін. Дзвін-то по всій окрузі чутно було.

Інвалід іще раз задер голову й подивився на кедр. Дерево йому подобалося – своєю самостійністю, чи що. Стояло воно між річкою й іншими деревами, що росли стовпищем, і було вище й міцніше за інших.

– А що, може, й добре! Який рибалка пропливатиме по річці, то обов'язково почує. Ну давай, з Богом!

Андрій узяв молоток, запхав його собі за пояс, прихопив цвях і «сковорідку», яку довго вертів у руках, не знаючи, як би її прилаштувати, щоб руки були вільними.

Нарешті, коли інвалід дав йому свій ремінь, хлопець затягнув його і, затиснувши «сковорідку» між пряжкою ременя та животом, подерся вгору. Досягнувши крони, зупинився, подивився вниз і відчув себе птахом, побачивши струмок замість річки, крихітного інваліда й іграшковий візок.

Забив цвях у найтовстішу гілку, начепив «сковорідку» й поліз униз.

– Ну?! – запитав Кортецький. – Порядок?

Андрій кивнув.

– Тоді давай іще розламаємо візок, дошками пліт зміцнимо, а там і відчалювати можна! – зраділо мовив інвалід. – Ти ось не повіриш, а я з дитинства моряком хотів стати. І треба ж – дійсно попливемо! Тепер я – капітан, а ти мій матрос. Зрозуміло?

– Так точно, – бадьоро відповів хлопець і подумав, що давно вже вони не розмовляли по-військовому.

«Сковорідки» чутно не було.