Розділ «10»

– Ну, Фриц, буди оркестр. Концерт пора починати, – сказав Пабловський.

Фриц вийшов, а перший помічник утупився незмигним поглядом у Харитонова.

– Якщо ви справді до Москви дійдете, – вкрадливо заговорив він, – скажіть там, аби повернули нам охорону. Скажіть: Музлаг, вони знають, де це, один такий табір на всю Батьківщину. Погано без охорони. Ніякого стимулу, та й здичавіти можна. Як добре раніше було: НКВС, кухня, фельдшер… А так: випустить який-небудь Кантор собак із загороди, і почнуть оці музиканти один одного їсти.

– Добре, якщо дійду – передам.

Через деякий час вони вийшли з хати і попрямували до дерев'яного помосту. Харитонов, виходячи, захопив із собою речовий мішок.

– Що, боїтеся – вкрадуть? – запитав Пабловський.

– Ні, я далі піду після концерту, – зітхнувши, відповів молодший матрос.

– Замало погостювали. Хоча воно і зрозуміло: кому охота за колючим дротом гостювати!

На помості вже стояли музиканти, опухлі від безсонної ночі.

Диригент, побачивши Харитонова й Пабловського, змахнув руками і щось крикнув оркестру.

Зазвучав «Марш ентузіастів». Але, незважаючи на марш, Пабловський і Харитонов підійшли до диригента в'ялим кроком.

– Кантор пропав! – розмахуючи руками, сказав їм диригент. – Тромбона, значить, не буде.

– Велика біда? – запитав у нього перший помічник.

– Дев'ятнадцять тактів без нього вилітає.

– Біс із ним! – буркнув Пабловський.

– Я піду, мабуть?! – запитав у Пабловського Харитонов.

– Почекайте Бога ради! – зашептав диригент. – Секундочку! Ще два тактики!

«Марш ентузіастів» закінчився. Диригент дістав із внутрішньої кишені ватника папери, згорнуті в дудочку.

– Це ноти, ті, що я говорив.

– А-а, добре, – Харитонов узяв їх і засунув у речовий мішок.