Розділ «10»

– Та не треба, – почав було Харитонов, але, зустрівши жорсткий погляд першого помічника, замовк.

– Для нас людина – це подія! – розсудливо мовив Пабловський. – Нова людина, звичайно.

І пауза знову затягнулася. Харитонова почали долати позіхи.

– Втомилися? – кивнув перший помічник. – Лягайте на ліжко. Давно, певно, не відсипалися?!

– А ви де ляжете?

– Я не люблю спати. Іноді вдень подрімаю, а так я себе від цього відучив.

Харитонов підійшов до ліжка. Сів. Металева сітка приємно прогнулася, жалібно скрипнувши.

– Лягайте, а я пройдуся ще. – Пабловський знову вийшов, залишивши Харитонова самого.

Харитонов скинув чоботи, розмотав пергаментні онучі, провів пальцем між великим і вказівним пальцями правої ноги, викотивши звідти грудку бруду. Потім улігся і накрився шинельною ковдрою. Заплющив очі й опинився у дитинстві. Посовався на ліжку, і воно знову жалібно заскрипіло. Сон наближався неспішно, у міру того як Харитонов зігрівався якимсь особливим, давно забутим теплом, теплом покинутої рідної домівки, що взимку зберігалося під важкою ватною ковдрою.

Приємна млявість розлилася по тілу, і крізь заплющені очі він побачив хлопчика років шести, дивно, по-старожитньому одягненого, гладенько прилизаного, погляд якого горів подивом. Він був сам у великій кімнаті, а за вікном заходило багрове сонце. На стінах кімнати висіли картини й чиїсь портрети. Несподівано відчинилися двері, й так само дивно одягнений чоловік уніс свічник із двома палаючими свічками, вніс і поставив на середину круглого столу в центрі кімнати. Це була казка або закордон, але нічого фантастичного в цій картинці не було. Чоловік, поставивши свічник, вийшов, а хлопчик навшпиньки підійшов до столу і довго-довго спостерігав за двома вогниками, до того довго, що навіть очі його засльозилися. Сонце вже зайшло, а свічки все горіли й горіли. Раптом прозвучав жіночий голос: «Вільям! Віллі!» Хлопчик здригнувся, але залишився стояти біля свічок. До кімнати ввійшла молода жінка в довгому бежевому халаті. Погладжуючи й відкидаючи назад своє каштанове пряме волосся, вона підійшла до хлопчика.

– Ну що ж ти не йдеш спати? – ласкаво запитала вона.

– Я чекаю, коли вони догорять, – відповів хлопчик.

– Дурненький! – ніжно мовила жінка.

Вона нахилилася до свічок, і її видих загасив їх.

– Навіщо, мамо? – здивовано запитав хлопчик.

– На те, що нічого палити свічки марно! Треба і слузі про це нагадати.

Жінка взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати, а над свічником здіймалися дві цівки білястого диму. І раптом зазвучала музика, незрозуміло звідки й абсолютно чужа, така, що не мала ніякого відношення ні до цієї кімнати, ні до хлопчика.

Харитонов перевернувся на інший бік – кімната зникла, але музика продовжувала звучати. Він розплющив очі й побачив недалеко від себе яскраву точку.

– Хто там? – сонно запитав він.

– Це я, палю… – відповів голос першого помічника. – А що, не спиться?!