Розділ VI

— Щасливої дороги, — відповіла Шайна, не озирнувшись.

Айліш рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася.

— Я все-таки твоя старша сестра, Шайно, і мушу зробити тобі зауваження. В коридорі я зустріла принцесу Фіннелу, і в мене склалося враження, що вона йшла до тебе. А ще вдень я помітила на ній застарілий слід від чарів бажання — і впізнала твій почерк. Ці чари ти наслала акуратно, і я не думаю, що їх розгледіли Етне та Мораґ, не кажучи вже про тутешнього чаклуна. Та все одно ти граєшся з вогнем. Така поведінка неприпустима для…

— Старша сестро! — жорстко мовила Шайна. Вона й зараз не стала повертатися, бо не хотіла показувати рум’янцю гніву на своїх щоках, який Айліш могла помилково розцінити за визнання провини. — Може, ти й добре знаєш мій почерк у маґії, та, схоже, погано знаєш мене. Як ти взагалі могла подумати про таке! Справді, я наслала на Фіннелу чари бажання. До речі, Етне помітила їх, проте не стала підозрювати мене в спробі звабити дівчину, а відразу розгадала мій намір. Фіннела має винятковий чаклунський хист, але вона типова принцеса — розманіжена, вередлива, не навчена долати труднощі. Мені стало шкода, що вона марнує свій дар, і я вирішила легесенько, ледь-ледь підштовхнути її. Реакція виявилася несподівано сильною, бо насправді Фіннела дуже хотіла стати чаклункою, проте приховувала від себе це бажання, потураючи своїм лінощам. Тепер тобі все зрозуміло?

— Так, Шайно. Вибач.

Айліш вийшла з кімнати, а Шайна, вгамувавши свою лють, стала дописувати звіт і в ньому з почуттям глибокого задоволення зазначила, що старша сестра Айліш вер Нів, пробувши в Кардуґалі пів дня, вирушила далі у своїх справах. Коли вона вже поставила свій підпис і збиралася надіслати звіт за призначенням, у двері хтось нерішуче постукав.

Миттю визначивши особу пізньої відвідувачки, Шайна встала зі стільця, підійшла до дверей і впустила до середини Фіннелу. На дівчині була простенька сукня, з-під якої визирала нічна сорочка, і такі ж простенькі туфлі, а її біляве волосся було зачісане поспіхом і абияк. Волошкові очі розгублено забігали по кімнаті, ненадовго затрималися на письмовому столі з паперами, відтак звернулись на Шайну. В них виразно відчувалося німе благання.

— Проходь, дорогенька, — запросила Шайна. — Сідай.

Фіннела мовчки вмостилась у кріслі, де до того сиділа сестра Айліш, і нервово стала м’яти пальці. Шайна присунула до неї стілець і опустилась на нього.

— Ну? — запитала вона. — Чого тобі не спиться?

— Я… — Дівчина глибоко вдихнула і скоромовкою випалила: — Я хочу на Тір Мінеган, навчатись у вашій школі для чаклунок.

„От і маєш!“ — промайнуло в Шайниній голові. — „Догралась таки з чарами бажання…“

— А ти говорила про це з батьками?

— Ну… власне, так.

— І що ж вони?

— Мама не заперечує, а тато… він проти. — Фіннела міцно схопила мізинець і так сильно вигнула його, що той, здавалось, от-от зламається. — Він хоче, щоб я швидше вийшла заміж, а я… я хочу навчатися маґії. У найкращих учителів. А майстер Іґан… він сам сказав, що погано вміє навчати, це не його покликання. Інші ж учителі, яких можна запросити до нас, вони… ну, це… потенціяль… потенційно слабші за мене. Від них я не навчуся так, як годиться.

Шайна швиденько створила довкола дівчини плетиво і перевірила її на наявність залишкової дії чарів бажання. Ані найменшого відгуку не надійшло — чари й справді були слабенькі, вони вже давно вичерпали себе, а теперішнє Фіннелине прагнення поглиблювати й розширювати свої знання належало винятково їй. Понад місяць тому Шайна лише запустила ланцюгову реакцію, кинула маленький камінець, що призвів до сходження снігової лавини.

Фіннела була вже досить навчена, щоб відчути ці маніпуляції. Проте вона цілком довіряла Шайні, тому не відсахнулася, не намагалася перешкоджати їй, а лише запитала:

— Що ти робиш?

Шайна не хотіла брехати, але й усіє правди сказати не могла, тому обмежилася напівправдою: