Розділ «VІІI. Такаманохара»

Він ухопив дівчину за плечі, відчуваючи, що зараз зробить із нею щось погане. Втім, це зрозуміла й вона, трохи відсторонюючись, виставляючи вперед ногу й кидаючи капітана через своє стегно. Той влетів до палати, втелющившись головою у ліжко. Чорні окуляри відлетіли вбік і хвилі розлюченого ультрафіолету боляче вдарились в зіниці Богдана. Світло було лискучим і колючим. Дуже колючим. Точнісінько таким самим, як і голка шприца, що невідь звідки з‘явився в руці Такаманохари.

Кременчук тіпнувся, пробуючи перекинути своє тіло ліворуч, але через останні випробування реакція в нього була вже не та. Жало шприца дістало його, боляче вп‘ялося в шкіру і обурені бульбашки нанороботів наповнилися пекучим розплавленим металом. А потім метал розпочав стрімко остигати разом із яскравим ультрафіолетовим світлом, що потроху тьмяніло, тьмяніло, тьмяніло…

Засмоктуючи Богдана в непроникний морок далекого задзеркального світу.

Богдану снився сон. Наче він рибнаглядовським катером мчить дніпровою гладінню до гумового човника, в якому сидять Сніжана й Сонька. Сніжана відчайдушно махає йому руками, а Сонька щось кричить, але її зовсім не чутно за гуркотом двигуна. А стрічка ріки круто вигинається навколо Чоломаю та й зненацька дивним чином повертає назад. І човник з дівчатами залишається позаду катеру.

Богдан пробує вивернути керма, але його посудину загрозливо перехиляє, заносить і раптом він починає розуміти, що річище Дніпра закрутилося вісімкою і той впадає в самого себе разом з усім, що знаходиться на його хвилях. Тому будь-який навмисно-сторонній рух є марним, а гонитва даремною, бо вона лише заважає природному плину речей.

Кременчук вимикає двигуна і Дніпро сам повільно несе його назустріч Соньці й Сніжані. Вони все ближче, ближче, ближче… Щось ласкаво мимрять хвильки і теплий вітерець приносить гіркуваті пахощі верболозу… А ріка вже здіймається вгору, до зірок, і стає зрозумілим, що вона перетворилася на стрічку Мьобіуса, що, як відомо, має лише одну поверхню. В голові Богдана трохи паморочиться, але він є спокійним, спокійним. Бо на єдиній поверхні всесвіту неможливо розминутися з коханими людьми. Які завжди й усюди линуть проти течії тобі назустріч.

— Сніжано!.. — видихнув уві сні Богдан крізь пошерхлі губи. — Соню! І прокинувся.

Навколо дійсно пахло верболозом і десь дійсно зітхали повільні хвильки. Але до пахощів доточувався якийсь незнайомий терпкий аромат, непевний, як і світло ліхтаря, що стояв просто на брезентовій долівці і примарно освітлював навскісні стінки намету. Біля ліхтаря був покладений міліцейський кашкет капітана, а сам він, ретельно упакований у старенький камуфляжний комбінезон, лежав на гумовому матраці, на усю довжину розкинувши в боки свої дужі руки.

Сторожко повівши шиєю, Богдан сів, напружено втупившись в мінливу напівтемряву свого прихистку. В голові, не дивлячись на миттєве прокидання, було свіжо та ясно. Аж дзвінко. Тіло було легким і переповненим прохолодною енергією очікуваного руху.

Варто поворухнутися — злетиш до самих зірок.

Не експериментуючи, капітан посунув було до запони намету, але зупинився. Потягнувся до свого кашкету, ретельно насадив його на маківку і лише опісля цього висунув голову назовні.

Просто попереду мерехтіла неясними нічними відлисками широка річкова гладінь. Було темно, але зірок не помічалось. Лише якесь примарне світло точилося з низько навислого хмаровиння. Або, скоріше, це в ньому відбивалося світло вогнів міста, що розташувалося на іншому березі. Отам — Гори, отут — Пересип, а за вигином острову мала б розташуватися Раківка. Гременець…

Україна… Лише чомусь освітлення Грюківського мосту не спостерігається. Аварія в них там знову, чи що?..

Увесь переповнюючись пружною, ледь стримуваною радістю, Богдан, нарешті, цілком виповз з невеличкого двомісного намету і впевнено встав на рівні, з хрустом потягуючись і витягуючи руки убік нічних вогнів.

Гременець, дідько його візьми!.. Чоломай!.. Дніпро, матері його ковінька! Про те, як він сюди втрапив, капітан поки що намагався не думати.

Пахощі, що домішувалися до запаху верболозу, стали ще відчутнішими. Терпкі, трохи солоденькі і зовсім незнайомі. Шурхотіло невидиме листя під легким і теплим вітерцем. Праворуч затьохкав якийсь птах. Зробив невеличку паузу і розлився таким щебетанням, що його було чутно, мабуть, на іншому боці Чоломаю. Соловей, чи що?.. Та ні, не схоже.

А птах вже заливався, розсипався трелями й дзвінким лусканням, таким дзвінким, що аж серце млосно тріпотіло…

Та ні, таки соловейко… Але… Як же?!? Усі пригоди його влітку розпочались. Відсутній він був, кажуть, півроку.

Збрехали… Точно, збрехали!.. Зараз кінець травня, не інакше. Тобто, рік він десь вештався. Збрехали…

Але злоститися на далекосхідних брехунів на дану мить Богдан просто не міг. Повернули вони його додому — і слава богу! Стоп!.. А, може, й не повернули? А, може, він і не був ніде. Може, й дійсно, проспав він все на світі?.. Отак спати!? Але навіть ця тривожна думка не змогла подолати відчуття спокійного щастя, яке все більше й більше охоплювало капітана.