Розділ «VІІI. Такаманохара»

Одягатися Кременчук так і не став. А кого соромитись?

З-за запони точилося непевне синьо-срібне світло. Тобто, хмари, мабуть, розігнало і повень вільно покотився над травневим Дніпром. „До речі, — подумав Богдан, відстібаючи запону, — так і не спитав Соню, скільки воно насправді часу минуло з початку наших авантюр. Чого це її колеги в цьому питанні тумани ганяють? Гаразд, завтра розпитаю. Треба буде її в Маланівку, на дачу звозити. Та й в Китовраси…” І зненацька вкляк, відчуваючи стрімке запаморочення від краєвиду, що розкинувся просто перед ним.

Річкова гладінь і дійсно була залита іскристим синьосрібним світлом. Але не від Місяця. Попереду, закручуючи небо навскісним виром, розкидала його вусебіч величезна й напрочуд близька… спіральна галактика. Уся зліплена з мільярдів зірок і важелезного, аж сліпуче білого, ядра, від якого в основному й точилося світло цієї вражаючої космічної панорами. А капітан Кременчук, як видерся з намету, так і стояв перед нею навколішках, наче слабка налякана істота перед безміром всесвіту.

Але якийсь внутрішній шал змусив його спочатку обома руками надійніше впертися у вологу траву, а потім розпочати випростуватися, затято не відводячи погляду від цієї величі. І чим вище він здіймався крізь опір галактичного світла, тим більше ставало зрозумілим йому, що і острів цей не є Чоломаєм, і беріг навпроти дуже віддалено нагадує беріг Дніпра в околицях Гременця, та й самий Дніпро, здається, не є Дніпром. Тож, може, це і не…

— Це не Земля, Богдане, — тихо видихнула біля його плеча Сонька, що, теж оголена і теж не соромлячись цього, вже стояла поряд з ним. — Я мала тебе підготувати. Я всю планету геть облазила, шукаючи місце, що хоч трохи й хоча б у темряві нагадувало б гременецьку місцевість. Здається, знайшла. Правда ж? — благально подивилася вона в очі Кременчука, обома руками ухопивши його за обличчя й повертаючи його до себе.

— Де ми? — видихнув капітан, відчуваючи як по спіралі, разом з рухом близької галактики, що нависла над ними, уходить ґрунт в нього з-під ніг.

— Розумієш, Богданчику, я ж тобі казала, що моє справжнє ім‘я — Сонь Іа…

— Та це тут до чого?!.. — …а не Такаманохара… Такаманохарою, Богданчику, зветься… Зветься моя планета.

— Тобто, ти?!?.. — відсахнувся від неї Кременчук.

— Я не землянка, Богдане, — нахиливши голову, тихотихо й зовсім вже знічено прошерхотіла дівчина. І зненацька рвучко здійняла своє обличчя, знову благальним поглядом втупившись в очі капітана: — Але… Але, хіба це щось змінює?.. І скам‘яніла, очікуючи відповіді. І Богдан теж скам‘янів, знічений і розгублений перед цим перекрученим, викривленим, віддзеркаленим у самому собі, всесвітом. Але ця миттєва розгубленість нічого в ньому не змінювала. І Сонь Іа це зрозуміла.

— Тепер ти знаєш все, — ковтаючи звуки, заторохкотіла вона. — І те, чому я тобі дечого не договорювала. І те, чому ми не могли з України… Тобто, з Землі, зв‘язатися зі своїм керівництвом… І чому про кутастих нікому не повідомили…

— Але, вони були?.. Були?.. Все було?..

— Так, Богдане, так! Усе інше відбулось з нами насправді. А „Софія” наша… Знаєш, я встигла з‘ясувати, що й на Землі подібні дослідження ведуться, на початковій стадії… А діюча „Софія”, вона, загалом, була призначена для надшвидких перельотів всередині нашої зоряної системи. На невеличкі відстані. Постріли кутастих надали їй додаткового імпульсу, ще сильніше її розкрутили й викинули геть за неймовірну кількість світлових років. В невідомому напрямку. Але в нашому Всесвіті, в нашому просторі. А потім з‘явився ти… — І?.. — почав здогадуватися Богдан. — …і на рух „Софії” став впливати твій… — …божевільний… — …дещо змінений, скажімо так, внутрішніми потрясіннями, мозок. Апарат почав пересуватися не в одному всесвіті, а поміж ними.

Дівчина на мить замовкла, а Богдан гірко-гірко зітхнув:

— А тепер ви цей мозок вивчати будете. Пов‘язавши з явищем обертального руху. Але десь. Дисертації напишете.

Але тут. Бо немає мені шляху додому. Бо ніхто не знає його.

Бо все, врешті решт, відбувається випадково… Тобто, таки — піддослідне кроленя…

— Богдане, ти ще всього остаточно не усвідомив. Адже сам бачив, що лише сама поява однотипного із „Софією” апарату відновила твої здібності.

— Угу, відновила. Снодійним накачали — нанороботи навіть не ворухнулися…

— Вони себе по іншому поводили б, якби тобі дійсно не потрібний був глибокий відпочинок.