Розділ «VІІI. Такаманохара»

Ми звісно, вражені були. Не зорієнтувалися. А вони на нас без попередження напали. Апарат пошкодили… Зброї в нас не було. Прийшлося тікати. І на вимушену посадку йти.

Далі ти знаєш.

— Та чого ж, дурні голови, про цей напад відразу по приземленню нікого не повідомили!? — здійнявся на ліктях Кременчук. — Ви ж не тільки, япона мать, Японію вашу, не лише Україну мою, матері її ковінька, ви усю планету, дідько б вас усіх узяв зовсім, під удар поставили!!! А з урахуванням наших пригод — і увесь Всесвіт! Чи, може, й не було пригод отих? — засумнівався раптом знову. — Може, все це примарилось мені?

— Ага, і я тобі примарилась, — сумно посміхнулася Сонька, беручи руку Богдана й кладучи її на свої оголені груди. І додала з якимсь незрозумілим болем: — Може, ми й винуваті в чомусь… Але ж ми життями нашими провину спокутували… Ми ж на себе удар кутастих відволікли… І тут, і в інших світах…

— Та це ж добре, що електраторники, як і ви, на секретності були повернені! А якби ж ні?..

Дівчина промовчала, винувато посапуючи над самісіньким вухом Богдана.

— Шкода, — мовив він, не дочекавшись відповіді, — шкода, що не вдалося нам усі ті світи, де ми побували, краще взнати. Що тікати постійно треба було. Наче в шпаринку якусь зазирнули, а нам — стусана під зад… Але ж ось що цікаво… Чому оті світи всі були схожими з тими, що письменники понавигадували?

— Але лише схожими? — трохи сонно спитала Сонька.

— Н-ну… — невпевнено протягнув Богдан, згадуючи Пірр, Арканар, Арракі, Хот… І Сорору з Корнелією згадуючи… — Н-ну, — швидко й трохи винувато порівняв їх із тими, про які колись читав, — здається, й насправді лише схожими.

Приблизними. Начебто їх створили, а потім кинули напризволяще.

— От! — голос Соньки зненацька позбувся сонних ноток.

— Напризволяще. Може й тому усі вони якісь… — Вона зробила паузу, підшукуючи слово. — Занедбані. Бо не можна того, що вже вигадано, напризволяще кидати. Не полюдські це… Мені ось що на спомин прийшло… Колись в дитинстві я читала книжку про космічний корабель, кинутий напризволяще його командою.

Разом з оранжереями, віваріями і таке інше. Тисячі років усе те розвивалося в оболонці зорельоту без людського нагляду й усіляких обмежень. Уявляєш?.. Досконалі монстри забутого світу…

— Ти хочеш сказати?!..

Дівчина мовчала, рівно дихаючи поряд з капітаном і притискаючись до нього усім своїм тілом. „Японський городовий! — подумки вилаявся капітан. — Це що ж виходить?.. Нас носило по здичавілих світах, кинутих їхніми творцями? Але ж ми… Але ж Земля…

Містика якась! Мракобісся!..” — Ми відповідаємо за те, що вигадано нами… Будь де…

Будь коли… І за будь-яких обставин… — зовсім вже сонно промурмотіла Сонька і Богдан міцно обійняв дівчину, захищаючи її, можливо й вигадану ним, від усіх небезпек усього огрому, вигаданих кимсь, світів.

Тріпотіла під подувами вітерцю тканина намету. Мирно посапувала на плечі Сонька. Зовні іноді боязко зітхали хвилі. А Богдан аж ніяк не міг заснути, знову й знову подумки прокручуючи їхню розмову з дівчиною. З багатьом він просто не міг погодитись, але ж… Факти ж, матері їх ковінька!.. Але ж, Боже ж мій, яка таки безодня! Зоряна безодня. І яка ж дивна, наповнена нею, самотність.

Богдан відчув зимний холодок мотрошу, що пробіг його шкірою. Це ж добре, що їм вдалося випадково на Землю повернутися. А от Нкса… Ех, дитино, дитино… Де він, до речі? Щось не чутно його.

Турботливо огорнувши сплячу Соньку ковдрою і легенько торкнувшись її обличчя сухими губами, капітан посунув до виходу з намету. Не помічаючи, що дівчина раптом розплющила очі й напружено втупилась в його спину. Сну в її погляді начебто й не було ніколи.