Розділ «VІІI. Такаманохара»

Я це питання сама вирішу. І знову повернулась до Кременчука. Той буравив дівчину презирливим поглядом. Шкода лише, що через чорні скельця окулярів вона цього не помічала.

— Що трапилося, Богдане? — знову запитала сторожко. — Для чого це нам так терміново головний лікар знадобився? — І не лише він. А ще й головний консул, чи як він там називається. І українське посольство теж, і зв‘язок. Якщо не з Києвом, то хоча б з Гременцем.

Погляд Такаманохари якось дивно стрільнув убік.

— Тобі хтось щось зробив не так?

— Мені все зроблене не так. І не кимсь, а особисто вами, капітане Такаманохаро.

— Ах, ось в чому річ…

— В цьому, в цьому… Це ж скільки ви мене за дурника тримали, га? Півроку, як нам тільки-но тут втирали, чи більше?

Сонька мовчала.

— Ну, блін, цілковита тобі „холодна війна”, розумієш, — все більше й більше розходився від її мовчанки Кременчук.

— Таємна зброя, пристрасті шпигунські! Ви, капітане, за сумісництвом, випадково, не капітан японської розвідки?

Сонька мовчала.

— Гадали, що ми секрети ваші вкрадемо, чи що? Так ми ж не Росія з її КДБ перефарбованим! Та й секрети такого штибу ми аж нікуди приладнати не зможемо при нашій-то безголовості. Воно ж бардак в країні! А ви… А ти… Під бомжиху, чи бачте, вона замаскувалася. Що, не можна було до якогось там комп‘ютерного клубу вночі залізти, якщо вдень лячно було? Чи не можна було втихаря електронкою з Японією вашою дурнуватою зв‘язатися, якщо ви влади української харапудились?

— Не можна, — врешті решт, тихо-тихо видихнула Такаманохара.

— Що, харакірі примусили б робити? — поцікавився Кременчук. — Все одне наказали би власноруч апарат ремонтувати та запускати? О!.. — здогадався. — Це ж для запуску вам електровудка ота потрібна була?

— Для цього, для цього… — наче китайський болванчик хилитнула головою Такаманохара. — Я ж, здається, вже казала про це. Але ж… Але ж ти про кутастих згадай, нишпорко.

Богдан, що вже набрав було повітря для наступної тиради, осікся. І дійсно, а ті звідки взялися? Що, Японія з інопланетними істотами військові дії розпочала? В обхід світової спільноти та Організації Об‘єднаних Націй? Це вже цілковита маячня! Втім, що є не маячнею з усього того, що відбулося з ним за останні півроку? Якщо, звісно, вірити цьому терміну. Якщо вірити… О!.. А, може, їх з Погосяном ще на катері рибнаглядовському якоюсь наркотою накачали? І лежать оце вони зараз тепленькими в його затісній каюті… Або в просторій, хоча й таємній японській лабораторії.

Розлючений погляд Кременчука вильнув убік і наштрикнувся на кошлату копицю Нкси. В тоненьких кінцівках копиця все ще тримала срібну бандуру. Вгорі ледь погойдувався диск летючої тарілки. Такаманохара серйозно, дуже серйозно, дивилася на Богдана.

— Заспокоївся? — спитала. І, не чекаючи відповіді, продовжила: — Повір, у нас були дуже вагомі причини для того, щоб не зв‘язуватись ані з урядом, ані з керівництвом.

Ані звичайним шляхом, ані, тим більше, через Інтернет. Так склалися обставини.

Це було зізнання. І Богдан відразу відчув пронизливу гірку порожнечу, яка завжди настає опісля закінчення небезпечної, але цікавої пригоди. Пригоди будь-якого штибу. Хоч у вигляді слідства, хоч у вигляді вештання по чужих світах.