Розділ «VІІI. Такаманохара»

За кущами ліворуч почувся якийсь плюскіт: наче рибина величенька край берега заграла. Але замість того, щоб втонути в нічній тиші, цей звук повторився знову й знову. І Богдан, ані трохи не намагаючись стерти з обличчя широкої дитячої усмішки, а навпаки всміхаючись все ширше й ширше, легким кроком професійного слідопита пішов на цей плюскіт. А коли знову безгучно вийшов на беріг, то…

То знічено вкляк в тіні віття, навіть не намагаючись вийти на більш освітлене місце.

Тендітна жіноча постать, обережно розводячи руками темно-сріблясту воду, йшла просто на нього. На постаті нічого не було. Вона мерехтіла прозорою, немовбито бурштиновою, шкірою, на якій чітко виділялися цяточки сосків і тьмяний трикутничок внизу черева. Жінка виходила з води, наче проростала з неї, а знерушений Богдан, навпаки, вростав в неї усіма своїми почуттями, думками та поглядами. Бурштин і срібло… Срібло і бурштин…

— Кхм, — врешті решт, розгублено кахикнув він, не в змозі зробити крок ані вперед, до кромки дніпрової води, ані назад, у прихисток віт з дивним, майже прямокутним, листям.

— Ой! — зойкнула вона наївно й беззахисно прикриваючись обома руками: одна на живіт, інша — на груди. — Ой, хто там?

— Кхм, — зациклився Кременчук, відчуваючи, як усе його тіло млосно пашіє, м‘якшає й розтікається долі розплавленим воском, — не лякайся, Соню, це я…

Зробив величезне зусилля і таки вийшов на дніпровський беріг, освітлений дивним захмарним світлом, відчайдушно не відводячи погляду від оголеної дівчини. І раптом, так саме відчайдушно, ця дівчина відвела руки убік, відкриваючись назустріч йому усією своєю голизною.

Вражено зойкнувши, замовк отой незрозумілий соловей, хитруватий вітерець шурнув поміж віт та ніг, і, набираючи силу, огорнув собою і вологе тіло Такаманохари, і обпалене — Кременчука.

— Холодно, — шепнула Сонька, припадаючи до Богдана, обіймаючи його обома руками і наближаючи, наближаючи свої м‘які пухкі губи до його — жорстких і геть пошерхлих.

Зашурхотів крізь вітер впалий кашкет, а Богдан вже підхоплював дівчину на руки, притискав до себе, обігріваючи її кожною клітинкою свого тіла і ніс крізь ніч до далекого й гойдливого намету, обережно ступаючи по іскристому піску й лискучим травам. Наче по сузір‘ям ступаючи. І не було ані думок, ані слів… Ані сумнівів, ані невпевненості… Було лише величезне й радісне відчуття вільного руху. Відчуття того, що все правильно робиться в цьому світі. Відчуття свободи.

Вони лежали поряд одне одного, намагаючись не розплескати того, що тільки-но відбулося поміж ними. Того, що з‘єднало їх світлою довірою і мудрим спокоєм. Голова Соньки притиснулась до оголених грудей Богдана, а він ласкаво перебирав пальцями її жорстке коротке волосся.

Вітер зовні посилився й грайливо тріпотів тканиною намету, крізь яку іноді проточувалося срібно-синє непевне сяєво. Мабуть, хмари розходилися і Місяць іноді викочувався з-за них.

Десь вдалині щось тенькнуло, наче хтось необережно струну зачепив.

— Нкса? — запитально шепнув Кременчук.

— Угу, — сонно відгукнулася Такаманохара, — він.

Берегом з бандурою вештається. Не чіпай його. Сумує хлопчик. Щось із ним останнім часом не того…

— А зі мною „того”? — вдавано обурився Богдан, цілуючи Соньку в щоку. — Як ви мене до Гременця притаскали?..

Через кордони, без віз та митниць?.. Знову підступністю вашою японською?

— Підступністю, підступністю… — заусміхалась дівчина.

— Побачив би ти себе з боку, коли в лікарні із кулаками на мене поліз. І на снодійне нарвався… Я зобов‘язана була його тобі дати.