Розділ «VІІI. Такаманохара»

А просто сумно-сумно.

— Нормально, — повторив Крчук. — Все нормально. От тільки Сонька… Втім, її можна зрозуміти. Особливо коли секрети явно не твої.

Медична сестра, що як завмерла на порозі балкону, так і стояла там, стурбовано переводила погляд з Кременчука на Нксу й назад.

— Кара ной тура ха? — спитала втретє, наче зациклило її.

— Тура… хон… карама… фа нуй… Крчук… — повільно вичавив з себе Нкса, ретельно підбираючи слова.

В капітана ледь окуляри з носу не звалилися.

— Ти що?!.. — роззявив рота. — Ти вже й по їхньому навчився?

— Так час же був, — якби крчовник мав плечі, то обов‘язково знизав би ними. — Та й мова легка. На нашу, піррянську, чимось схожа.

— Харо фай, — посміхнулася медсестра, — цуй Сонь Іа фо най.

Роздратування й стурбованість, яких майже придушив Кременчук, знову почали набирати силу: якась дітлашня інопланетна мови засвоює, а він!.. А його здібності!.. Тьху!

Не полюбляв Богдан Іванович задніх пасти.

— Чого це вона стрекотить? — спитав похмуро.

— Вашим станом цікавиться. Просить окуляри не знімати. Мовляв, Сонь Іа… Соня, тобто… Прохала вона дуже.

— Прохала вона! А вона, що — лікар? Окуліст, матері її ковінька? — закопилив було губу Богдан, але вчасно зупинився, люто зиркнувши на медсестру. — Скажи їй, що я зустрічі з головним лікарем вимагаю. Про посольство наше вже потім з ким потрібно розмовлятимемо.

— Посольство?! — скинувся Нкса і бандура на його спині срібно зітхнула. — А це що таке?

— Потім взнаєш. Ти давай, давай — перекладай. Вимагає, мовляв, громадянин України, працівник українського Міністерства внутрішніх справ, капітан гременецької міліції Кременчук Богдан Іванович, зустрічі з вашим керівництвом.

— Ку ру та… Крчук Бгдан Іванч… ту хай но… цен суй… — повільно затупцював на місці піррянин, а капітан дослухався, дослухався до нього, намагаючись хоча б приблизно вгадати сенс японських слів.

Але це йому не вдавалося. Врешті решт, він важким поглядом втупився в рум‘яне обличчя медсестри, намагаючись загіпнотизувати її. Змусити, наприклад, принести води. Медсестра не звернула жодної уваги на його скам‘янілу мармизу. Тоді капітан уявив „Софію” і спробував створити її маленькі копії, щоб вони моторошно й безгучно закружляли над балконом. Але й з цього аж нічого не вийшло. Чи вийшло!?

Увага Кременчука розділилась. Одна його половина спостерігала за розмовою Нкси та медичної японки (вірніше, за монологом першого), а інша половина крізь чорне скло окулярів вдивлялася, вдивлялася в темну цяточку, що з‘явилася в небі над самісіньким обрієм і почала швидко наближалася до затоки.

— Сур хо нетай ко ім, — строго мовила медсестра, уважно й ані разу не перебивши, вислухавши Нксу. — Мор ті нош ена, цуй Сонь Іа. Цуй Сонь Іа сао фа най ко ім.