Розділ «VІІI. Такаманохара»

— Обставини? — промимрив. — У всіх у нас обставини.

Але які такі обставини змусили тебе з мене блазня робити?

Тоді, коли ми вже самі залишилися?.. Якими такими обставинами ти смерть Зоребора тепер виправдаєш? І, взагалі, треба розуміти так, що якщо б ми випадково на Землю не повернулися, то ця вистава дурна й далі тривала би? Не загралися, ні?

Сонька знову промовчала і Богдан зрозумів, що ні, не загралися. Що вистава тривала б і далі. З причин абсолютно незрозумілих йому і докопуватися до яких в нього відтепер не було жодного бажання. Зникло бажання. Залишилася лише гірка порожнеча, що стрімко наповнювалася тугою та сумом.

А й дійсно… Хто вона йому? Та й ким він є?

Такаманохара — молодий і, вочевидь, перспективний вчений. Мабуть, і на урядовому рівні відома. Недаремно капітаном експериментального космічного апарату Країни Сонячного Сходу призначена. А він?.. Пересічний до банальності мент з української провінції. Простий трудяга.

Нишпорка. Але в цієї нишпорки теж є така-сяка гідність.

Яку аж ні яким самураям не зламати.

— Добре, пані Такаманохаро, — зморено мовив Кременчук, — залишимо все це… Я додому хочу. Маю я на це право? Якщо якусь підписку дати треба щодо нерозголошення, то давайте — я без усіляких… А потім зв‘яжіть мене з посольством… Чи втихаря до Гременця переправте. Я на гордий.

Сонька зосереджено дивилася кудись у куток балкону.

— Чуєте чи ні, капітане-сан? Поверніть. Мене. До Гременця. Адже, якщо я й патякатиму щось під настрій, то хто збожеволілому колишньому менту повірить? А з роботи мене все одне остаточно турнуть. За прогули.

Сонька не відповідала. Богдан прослідкував за її поглядом і… здригнувся всім тілом. З кутка балкону до палати повільно линув клин малесеньких літаючих тарілок.

Створених, вочевидь, його мозком. І лише зараз до Кременчука дійшло, що коли дівчина спілкувалася з медсестрою, то він розумів їхню розмову. Розумів!..

— Зрозумів? — кліпнула Сонь Іа фіолетовими очиськами й труснула синявим волоссям.

Над балконом ледь погойдувалася дископодібна копія „Софії”.

Богдан непроникними скельцями окулярів втупився в обличчя капітана Такаманохари.

— Знову?!? Знову все повертається? — і прислухався до свого організму, в якому бурлило вариво холодних колючих бульбашок. — Але… Яким чином!?! — „Софія”, — кивнула Сонька на апарат, що завис у небі.

— В тебе якийсь зв‘язок із „Софією”. Я тут розрахунки нещодавно зробила. Не вистачило б нас потужності отієї гременецької електровудки, щоб рушій запустити. Це ти…

Це вона… Це він… Врешті решт, рушій апарату працює на ще досконало не дослідженому принципі…

— Тож ви його тепер і досліджуватиме?! Разом зі мною??? Ні-і-і-і!!! — зненацька вишкірився Богдан, кидаючись до Такаманохари. — Не дозволю, ні-і-і! Я вам не піддослідне кроленя, ні!!! Додому, додому мене поверніть, гаддя!..