Розділ «VІІ. Кременчук»

Втім, може, так воно й було? Бо, раптом з‘явившись просто на лискучій поверхні стрімчака, який трохи височив над корпусом „Софії”, зображення раптом мигнуло, смикнулось, наче відриваючись від амальгами, а потім у великому стрибку його власник по-спортивному вивірено перемістився просто до Ігоря з Кременчуком.

Ледь хитнувшись, чоловік приземлився метрах у трьох від них і непорушно завмер, вдивляючись в обличчя землян ледь примруженими, великими та уважними, очима.

Мандрівники навіть зметикувати нічого не встигли. Лише десь у підсвідомості Кременчука ворухнулось неясне відчуття жалю з того, що вони так і не спромоглися розжитися справжньою ручною зброєю.

А дивний прибулець вже привітально здіймав свою правицю і мовив добре поставленим баритоном (чистою українською, до речі, мовив):

— Вітаю вас на Кременчуку, товариші. Здається, у вас виникли певні проблеми?

Норильцєв ледь встиг спіймати бінокль, якого було випустив з рук. Богдан же, як вкляк з роззявленим ротом, так і стояв, не наважуючись стулити його.

— З-здрасьте! — першим оговтався Зоребор. — Хау ду ю ду?

Чоловік всміхнувся самими куточками губ:

— Спасибі. Нівроку. А ви як почуваєтесь?

— Дідько його візьми! — доволі неввічливо отямився, врешті решт, і Богдан. — Ви звідки взялися?

— Я, чи бачите, зараз живу на цій планеті. Вивчаю її.

Роботи, маю зауважити, хоч греблю гати, а тут — ви.

— Та ми ж вам не заважаємо. — Голос Норильцєва зірвався на напівзабутий підлітковий фальцет. — Мене Ігор звати. С Землі ми. А це — капітан наш. Богдан Іванович Крем… — І раптом наче вдавився останнім словом. — Як, ви кажете, планета ця зветься?

— Кременчук, — спокійно повторив сріблястий незнайомець. — А мене звати Дар Ветер.

— Дар!?.. — фальцет капітана майже нічим не відрізнявся від фальцету Зоребора.

— Дар Ветер, — згідливе кивнув чоловік. — Та не дивуйтесь ви так, Богдане Івановичу. Повірте, нічого дивовижного навколо не коїться. Хіба що трохи непередбачене. Скоро самі в цьому впевнитесь.

— Ага… так… — викочував грудки з горла капітан. — Звісно, не коїться. Але ж… Але ж, Дар Ветер… Це ж… Вам роман „Туманність Андромеди” Івана Єфремова не знайомий? Не читали? Є там такий собі…

— Ага… так… — наче передражнив Богдана той, хто назвався ім‘ям одного з головних персонажів згаданого науково-фантастичного опусу. — Але станціями Великого Кільця я ніколи не завідував. Більше того, навіть уявлення не маю, що то воно таке.

— Але ж ви знаєте про них!

— Ага… так… Знаю. А ще я знаю про те, що у вас якісь проблеми виникли. Може, давайте насамперед саме про це поговоримо?