Розділ «VІІ. Кременчук»

— Ну, за три ваших години вони далеко піти не могли. Та й стежка в тому напрямку одна лише.

— Одна?! Одна, кажете? Так чого ж ми стоїмо?! Стоїмо чого ми? Побігли, побігли швидше! Самі ж кажете, що не могли вони далеко втекти.

— За ваш час не могли, — неуважно зазначив Дар Ветер. — Не за наш.

— Пішли, пішли!

— Не можу, — зітхнув раптом дослідник лискучого світу.

— Аж ніяк не можу. Зарано ще буде.

— Зарано?! — аж задихнувся від люті капітан. — Зарано, кажеш!? Дивися, щоб для тебе запізно не стало, — рявкнув та й ухопив Дар Ветера за кремезне плече. — Пішли, кажу! А не то вниз аж загуркотиш зараз в мене!

До низу, всіяному гостряками кришталевих уламків, від верхівки здибленого корпусу „Софії” було метрів десять.

Враховуючи те, що сила тяжіння Кременчука нічим не відрізнялася від земної, цього було достатньо, аби понівечитись на усе те життя, що залишилось. Якщо воно взагалі залишиться опісля такого польоту.

— Ну? — загрозливо кинув Богдан, підштовхуючи Дар Ветера до самого краю обшивки.

Дивно, але той не злякався жодним чином. Навіть звільнитися від жорсткої хватки капітана не спробував. А виважено мовив, дивлячись просто в очі свого камуфляжного візаві:

— Спокійно, Богдане Івановичу, спокійно. Не можу я поки що не те, що битися з Дарт Вейдером, а й навіть наближатися до нього. І, розумієте, я взагалі не воїн. Я — дослідник. Я цей світ з усіма істотами його своїми знаннями підкорюю, не зброєю.

— Слухай-но, ти, дослідничку, — звився собі й Норильцєв, вихоплюючи з піхв акінак і приставляючи гостре лезо просто до горла місцевого ісусика. Котрий, здається, розпочав знущатися не лише з капітана, а й з нього, Зоребора Сталевої Десниці. — Слухай-но, диваче, а ну-мо давай веди нас до Сніжани. А то взагалі без голови до землі дістанешся!

Треба віддати належне Дар Ветеру: і меча він не злякався. Лише зітхнув сумно-сумно і кинув погляд на дзеркальну поверхню тороса, з якого нещодавно перестрибнув на обшивку „Софії”.

На поверхні відображувались два бандюки — один патлатий, другий в міліцейському кашкеті, — що метушливо двоїлися навколо гордовито випростаної постаті.

— Заспокойтеся, товариші, — мовила постать. — Ще дійсно зарано зводити нас із Дартом в одному місці. Це чревате анігіляцією… — І дещо таємниче Дар Ветер додав: — Кременчук не витримає цього. І не зрозуміло було який Кременчук мається на увазі.

— Це я тебе зараз анігілюю! — не вгавав Норильцєв.

— Який же ви галасливий, юначе, — ледь скривився бранець землян. — Краще подивиться через бінокль он на ту скелю. Бачите? Дещо вивищується над обрієм градусів у тридцяти ліворуч від вас.

Подивитись Норильцєв не встиг, бо Богдан вже вихоплював в нього оптику й припадав до окулярів. В них, майже на межі видимості, можна було розрізнити величезний дзеркальний стрімчак, в якому неясно вовтузилось щось темно-фіолетове навколо сіросріблястого.

— Сніжана?! — ворухнулись губи капітана. — Сніжанка?