Розділ «VІІ. Кременчук»

До речі, де це „тут”? Про навколішній дзеркальний світ вони теж майже нічого не знали, не до вивчень було. Єдине, що встигла вивчити Сонька, так це останні данні, які дивом збереглись в пошкоджених комп‘ютерах. Дані ці вказували на те, що всесвіт оцей новий не збігається жодним чином. І не розбігається. І не лине ані вліво, ані вправо. І не крутиться. На місці стоїть цей всесвіт у своєму вічному, лискучому й мертвотному, спокої.

Втім, капітан на всі ці дані не звернув жодної уваги.

Начхати було капітанові на всі всесвіти, вічності, безмежності та інший подібний дріб‘язок. Йому на доньку було не начхати. На ту, яку він втратив і знову знайшов. І знову втратив. Через Такаманохару.

Бінокль обережно снував по величезним кристалам лискучих торосів. В очах аж ломило від напруги та навколишнього металевого сяйва. Сяйва, яке не порушував жодний сторонній порух. Навіть стерильне, прохолодне й безсмачне, повітря було непорушним. Цікаво, чому вони завжди втрапляють туди, де зовнішні умови не шкодять людському організму?

— Капітане, — кахикнув Ігор, відволікаючись від сторонніх думок, — давай я подивлюся. Ти ж втомився вже.

— Не треба. Йди-но краще Такаманохарі допоможи. А я сам тут… І взагалі, залиште мене в спокої, нарешті! Ігор затупцював по опуклій обшивці:

— Капітане…

— Йди. Допоможи. Такаманохарі.

— Слухай-но!.. — розпочав було заводитись Норильцєв і раптом осікся: чи то здалося йому, чи то й дійсно щось змінилося в навколишньому краєвиді?

А за мить по побілілих пальцях Кременчука, якими той стиснув бінокля, хлопець зрозумів, що таки сталося щось.

— Капітане?!

— Не заважай!.. Он там, он там… „Там”, це було трохи правіше і Зоребор вп‘явся в лискучий кришталевий простір, до болю примруженими, очима. „Там” щось відбувалось. „Там” часом відчувався якийсь неясний рух, що аж ніяк не міг зматеріалізуватись в неозброєному оптикою оці.

Побілілі пальці капітана тремтіли. Дрібно-дрібно.

Стурбований Зоребор витанцьовував навколо нього, час від часу вимахуючи своєю ртутною кінцівкою:

— Ну, що там таке, що?

Кременчук раптом відірвався від бінокля і якось збентежено зиркнув на хлопця.

— Не розумію, — пожалівся.

Хлопець мовчки вихопив у нього оптичне причандалля й спрямував його на далекий ряд торосів, що вивищувалися над попередніми, створюючи, таким чином, „ефект вгнутої чаші”. В дзеркалах торосів іноді щось неясно мерехтіло, але що — з цієї відстані не можна було розрізнити навіть з допомогою потужної оптики.

Але зненацька оте неясне почало стрімко наближатися до „Софії”, стрибаючи відображеннями від ропака до ропака. Або від люстра до люстра. За глухим зойком, що почувся поряд, Ігор зрозумів, що цей несподіваний рух помітив і капітан.

А за пару хвилин в дзеркалах геометричних торосів вже простим оком можна було розрізнити гнучку постать, яка невідворотно наближалася до спостерігачів. Але, не дивлячись на певну схожість силуетів, це був не Дарт Вейдер. І, не дивлячись на сріблястий комбінезон, це була не Сніжана. Це був незнайомий чоловік цілковито земного вигляду, чиє відображення швидко стрибало з однієї лискучої поверхні на іншу, наче жило власним життям, цілком відірваним від тіла господаря.