Розділ «VІІ. Кременчук»

Сонька суворо зиркнула на хлопця і сама схилилася над дівчинкою, яка, напившись, знову заплющила очі й глибоко дихала, остаточно приходячи до тями.

— Богдане, — мовила обережно, — а ти за летючі тарілки нічого нам не розповідав.

— А як же, а як же, — тихесенько заторохкотів той, милуючись обличчям, що вже явно набувало природного кольору, — буду я розповідати!.. Один раз розповів, а мене — до лікарні. Я тоді на завданні був. Мав одних жевжиків заарештувати. Пізнього вечора це було. Я вже до квартири їхньої дістався, раптом — крізь вікно НЛО бачу, а з нього — стежина якась місячна. Просто до вікна. А по ній… по ній інопланетяни йдуть. Класичні. Сріблясті. З очима великими чорними. Забрали вони в мене отих жевжиків. Викрали. А мене загіпнотизувати спробували, але… Але я опиратися розпочав. Тоді один інопланетянин голову… знімає. Тобто, не голову, а гермошолом свій, і виявляється… Виявляється, що це — донечка моя загибла. Сніжанка!..

— Я ж тобі ще тоді сказала, що ми обов‘язково зустрінемося. Сказала? — прошелестіло тихо-тихесенько і вражена Такаманохара зустрілася поглядом з широко розплющеними дитячими очима димчастого сірого кольору.

Такого самого, як і в Богдана Кременчука.

— Сказала, сказала, Сніжанонько!

— От ми й зустрілися.

Обличчя дівчинки болісно викривилося, вона схлипнула і раптом рвучко сіла, охопивши капітана за шию:

— Здрастуй, татуню!..

На Норильцєва дивитись було страшно. Нкса худесеньким рученятком чухав свою маківку. Теж був вражений інопланетний Нкса. Такаманохара окинула поглядом неймовірний, нашорошений дзеркальними ропаками, краєвид і лише зараз, як Ігор до того, відзначила його вгнутість. А потім обережно, наче крихкої порцелянової статуетки, Сонька торкнулася сріблястого комбінезону:

— Сніжано?!..

Дівчинка шмигнула носом і обернула до Такаманохари своє обличчя. Воно блищало чи то від металевих відлисків, чи то від звичайних сліз.

— Сніжанко, донечко, — видихнув Кременчук, — це…

— Я знаю, тато, — і дівчинка по-дорослому протягнула руку Такаманохарі. — Адже вас Соня звати?.. Можна, я саме так вас кликати буду, а не „тьотя Соня”? Бо в певному сенсі я старша за вас.

Рука її була сухою й прохолодною. Такаманохара лише плечима розгублено знизала:

— Можна, звісно… Але… Але ЯК?!?

— От-от, — підстрибнув собі й Норильцєв. — І дійсно — „як?” Як ти сюди потрапила? Як ми усі сюди потрапили? І, взагалі, куди це усі ми потрапили?

— Не торохкоти, Ігорю, — м‘яко й зморено видихнув капітан. — Не бачиш, вона ще цілком не оговталася. А як оговтається, сама все розповість. І про світ цей, і про те, як на НЛО потрапила, що колись над Гременцем літало, над Набережною Капітана Дніпрова…

— Звісно що розповім… Але давайте спочатку роззнайомимося хоч трохи. Ігоря я набагато менше знаю, ніж Соню. А Нксу… Нксу взагалі не відчуваю. І оте „відчуваю” чимось насторожило Такаманохару, але розібратися в цьому вона не встигла, бо дівчинка вже знову зверталася до неї. Симпатична, загалом, дівчинка.

— Соню, — мовила, — а ви навіть гарніша, ніж я уявляла. І до батька, я бачу, ви й дійсно…