Розділ «VІІ. Кременчук»

Сніжа-а-а-ано!!! — загорлав він на увесь цей лискучий світ, аж всередині „Софії” Такаманохара біля ліжка Нкси здригнулася. — Там Сніжана, Ігорю, там Сніжана!

Капітан крутнувся на місці, повертаючись обличчям до хлопця. Але якось невправно поставив ногу, поточившись на самому краєчку здибленого ребра „Софії”. Нажахано забалансував на місці і, відчуваючи, що починає падати, ухопився за металеву руку Норильцєва, тягнучи його за собою в десятиметрову прірву, всіяну кришталевими гостряками.

— Сніж… Іг… Ігорю-ю-ю, допоможи-и-и-и!!!

Дар Ветер незворушно спостерігав за ними, чомусь не пробуючи зробити й найменшого поруху. А Норильцєв з капітаном, сплівшись тілами в одне ціле, вже зривалися з краєчку „Софії” і потрощена на скалки планета стрімко неслась їм назустріч.

Але Зоребор цього вже не бачив. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаної порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше…

Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Норильцєв перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Ігоря лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Хлопець застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Норильцєв примружив очі, фокусуючи зір, і байдуже відзначив, до здибленого краєчку борту апарату було не менше десяти метрів. Ото якби звалитися звідти, то потім і кісток не збереш. Не збереш?!

Тіло відразу ж занило кожною своєю клітиною. Воно було дуже побите, це тіло, але… Але живе! Хоча й дуже нажахане. Низка образів майнула перед очима Зоребора і він вже з недовірою втупився в борт апарату, що навис над ним. Невже він зверзся звідти?!

— Невже ж ми звідти зверзлися?! — почувся голос поряд.

Гранично слабкий голос, але Ігор так здригнувся, наче в нього над вухом з гармати пальнули. — Не може цього бути!

Хлопець обережно повернув голову і зустрівся з ошелешеним поглядом Кременчука. Той, як впав на спину, так і лежав, не пробуючи навіть ворухнутися. Слідів крови чи чогось подібного ані на ньому, ані навколо нього не спостерігалося. На самому Ігорю, до речі, теж. А в капітана навіть міліцейський кашкет з маківки не зсунувся. Наче його власника не кинули, а обережно-обережненько поклали на потрощене скло. Та що ж це воно діється!

— Звідти ми з тобою звалилися, звідти, — похмуро кинув Норильцєв, пробуючи зайняти вертикальне положення.

Механічне положення зайнялося майже відразу. Розумове перебувало у стадії зайняття. — З нами, якщо пам‘ятаєш, дехто третій був. Він що, там залишився?

— Ух, ти! — рвучко скочив на рівні й капітан, але відразу ж застогнав, збиваючи кашкета на потилицю та й розтираючи лоба своєю великою долонею. — І дійсно… Дар Ветер? — спитав. — Дар Ветере! — покликав неголосно. Але лише скляна луна зашерхотіла поміж торосів. — Дар Ве-еетере!!! — загорлав Кременчук голосніше. — Ти де? Де ти, матері твоїй ковінька?..

Тиша. Дзеркальна нашорошена тиша. Лишень у відчиненому люку „Софії” щось завовтузилося й за мить в ньому з‘явилася Сонька, ледь мружачись від яскравого світла. За поперек її обіймав похуділий Нкса.

— Чого галасуєте? — кинула дівчина. — Який такий вітер?

Чи Вейдер?

— Не „вітер”. І не „Вейдер”. А „Ветер”, — як і раніше, похмуро, поправив Такаманохару Норильцєв. — Абориген місцевий. Познайомилися ми тут з ним, поки ти… — І хлопець осікся, уважніше вдивляючись у копицю піррянина. — Ти як, друзяко?