Розділ «VІІ. Кременчук»

— Спокійніше, кажу, Богдане! Ну, сам подумай, звідки тут твоя донька візьметься? Та ж ти й сам колись казав, що вона в автомобільній катастрофі загинула. Згадай…

— Та пам‘ятаю я, пам‘ятаю!.. Але жива вона, Сонько, жива!

Такаманохара, що вже впритул наблизилась до капітана з дівчинкою на руках, зблиснула ледь розкосими очима і вже хотіла було гарикнути на нього, але вклякла, наштрикнувшись очима на обличчя ймовірної доньки капітана. Тепер вона явно бачила, що вії її тріпочуть, а хворобливий рум‘янець починає проступати крізь неживий гіпс змертвілої шкіри.

— Ч-чорт!..

— Донечко!..

— Та не труси ти її так, не труси!.. Останнє життя з неї витрусиш…

— В-водички…

— Сонько, Сонько, мені почулося, чи вона…

— В-води…

— Стоп! Капітане, Соню, такого бути не може!..

— Закрийся, Зореборе! Води краще з „Софії” притаскай!

— Нксо, а ну швидко!..

Кошлата копиця крчовника майнула повз них та й зникла в чорноті шлюзового люку („Коли вони його відчинили?”), а за пару хвилин повернулася з величезною пластиковою пляшкою. Цілком, до речі, земного вигляду пляшкою. Соньці чомусь згадалося, як її нові знайомці дивувалися тоді, коли знайшли цілий склад отаких пляшок на борту інопланетного корабля.

Норильцєв вихопив посудину з худесеньких кінцівок піррянина, щосили крутнувши корок з якимсь незрозумілим ієрогліфом на ньому, та й приклав горличко до роту дівчинки. Лише забулькотіло. Такаманохара з капітаном обережно підтримували її під голову.

Тоненькі прозорі цівки струменіли з губ і краплями падали на сріблясту шкіру комбінезону. Очі дівчинки розплющились і почали швидко набувати осмисленого вигляду, а очі Кременчука навпаки — цілковито божевільного.

— Сніжанко, Сніжанко! Донечка моя, — лихоманково шепотів він, ласкаво торкаючись розкуйовдженого волосся дитини. — Я знов, знов… Я ж не вірив, що ти вмерла, не вірив! Ані тоді, біля фури отієї, не вірив, ані потім… Потім, коли ми з мамою твоєю… нашою… — І Богдан осікся, на мить прикривши очі.

— Хтось спробує мені роз‘яснити, що то воно тут відбувається? — скориставшись миттєвою паузою, вклинився Норильцєв. — Соню, та скажіть хоча б щось!

Адже це… Адже воно… Не може оте бути донькою капітана!

Не може! Тим більше, загиблою донькою. — … а взагалі вірити в смерть твою перестав, коли ти до мене на отій летючій тарілці прилетіла… А вони мене за це ледь-ледь у психушку не запроторили.

Зоребор лише головою покрутив, викликавши тим самим неясний рух у дзеркалах незліченних торосів, що громадились до обріїв, спадисто здіймаючись до них. Наче розбита «Софія» знаходилась на самому дні величезної лискучої чаші зі столовим льодом.