Розділ «V.Арракі»

Раптом позаду почулися чиїсь легенькі кроки. Вони були спокійними. Ані напруженими, ані знервованими не були ті кроки, але Такаманохара відчула, як її жорстке синяво-чорне волосся стає дибки. Бо, повільно обертаючи голову через плече, вона вже знала, кого зараз побачить.

Худорлява дівчина в золотистому комбінезоні, вільно вимахуючи руками, незалежною ходою простувала по коридору, жодної уваги не звертаючи на ошелешену Соньку. Досить того було, що та сама на неї увагу звернула. Тобто, на саму себе. Тобто…

Остаточно заплутавшись в нажаханих думках, Сонька онімілою, наче дошка, спиною притиснулась до стінки, зростаючись з нею і пропускаючи повз себе свою… Копію?… Двійника?… Саму себе?… А хто ж тоді вона сама є?!? Копія копії?

А дівчина, що взялася невідь звідки, навіть не зиркнула на перелякану Такаманохару. Наче й не було її тут. І ця байдужість стала останньою краплею жаху, що, врешті решт, переповнив дівчину. Вона зненацька відчайдушно заверещала, крутнулась на підборах і, потилицею відчуваючи доторк чогось незбагненного, кинулася назад, до рубки, вперше за увесь час своїх мандрів жодним чином не контролюючи себе. Все ж таки, з усіх людських жахів жах бачення самого себе збоку є чомусь найбільшим. Через те, мабуть, що людина підсвідомо вірить лише у свій власний всесвіт, в якому вона розчинена до невидимості, і коли її позбавляють цієї приборканої невидимості, матеріалізуючи незнайому суть у знайомі форми, то це викликає відчуття падіння в цілковиту порожнечу.

Сонька випала не в порожнечу. Сонька вивалилась в порожню рубку, судомними порухами легень хапаючи повітря й вибалушеними очима намагаючись ухопити разом усі екрани. На одному з них Кременчук зосереджено оглядав сьомий трубопровід. На іншому екрані було видно, як до люку, що вів до камери, наближалась така само постать в камуфляжному комбінезоні. В лівиці постать тримала метровий обрізок залізної труби. Нкса, розгойдуючись на краєчку ліжка, про щось мимрив у своїй каюті. До вихідного шлюзу простувала Такаманохара.

— Гик! — гикнула Сонька і раптом аж підстрибнула на місці, почувши, як хтось увійшов до приміщення.

— Ви що?! — здивовано вигукнув Норильцєв, перелякано сахаючись від набагато більше переляканої дівчини.

— Т-там… т-там… — затиналась та, тицяючи пальцями, що дрібно-дрібно трусились, на блакитне сяйво моніторів.

Брови в Норильцєва стрибнули вгору. А коли він побачив на екрані Соньку, що вже вовтузилася в шлюзі біля мотодракону, то вигляд в нього став не менше очманілим, ніж в Такаманохари.

Двійник Кременчука обережно просунув голову в приміщення з трубопроводами. І з капітаном.

— Плоть не може нівечити дух… Плоть не може нівечити дух… — завивав у своїй каюті крчовник.

— Та що тут відбувається!?! — в один стрибок до самого порогу рубки відлетів Норильцєв, розчепіреною п‘ятірнею відштовхуючи від себе Таку-в-мами-харю, що було кинулась до нього.

- Ігоре, я не розумію!.. Я не розумію, Ігоре! — аж захлинулась та словами.

Двійник Кременчука з обрізком труби обережно наближався до його спини. Сонька раптом завмерла на місці, зачепившись очима за це зображення.

— Капіта-а-ане!!! Обережно!..

І рвонулась до виходу з рубки, ледь не збиваючи Норильцєва з ніг. Той ледь встиг перехопити її за поперек:

— Куди!?

Від хлопця задушно пахло перегрітим камінням.

— Пусти, пусти! — забилася Сонька в його руках і мимохіть здивувалась тому, як вони змужніли останнім часом. — Не бачиш, чи що?! Капітанові зараз непереливки буде!

— Сидіть тут! — кинув Зоребор дівчину аж до самого пульту (і де лише сили в нього взялися?). — Я сам розберуся.