Розділ «ІІІ. Сорора»

Богдан раптом зловив себе на якихсь непевних сумнівах. Наче цупка тінь від чогось небезпечного майнула в його свідомості. Згадалась і хвора Сонька, що залишилась сама-одна на борту апарату. І те, що він давно не зв‘язувався з нею. І те, що сама їхня поведінка дещо дивна для поведінки на чужій незнайомій планеті. До сумнівів додалося щось похмуре, насторожене й тривожне. Але розвинутись усім цим почуттям не дала мавпа-поводир, яка раптом знову зупинилась і, чомусь втелющивши очі в землю, запитала:

— Чи насміляться Ієрархи здійнятися до того, хто з Любові своєї створив і саме Життя, і саму Смерть, і саме Безсмертя?

Вони стояли перед величезним дуплом, виваленому в могутній, наче закам‘янілій, корі велетенського стовбура. Вхід до дупла звужувався до гори й тому нагадував вхід до готичного собору. За краєм стовбура Кременчук розрізнив початок широченної просіки, що вела кудись в надра двометрового „ковилу”. Це могло б нагадувати й дорогу, що своїм кінцем впиралася в коло скошеної трави із кедробабом посередині нього. А, може, й дійсно дорога? Адже щось таке вони з орбіти бачили?

Капітан знову перевів погляд на чорне дупло. Лізти до нього йому чомусь дуже не кортіло. Та й взагалі. Мавпи оці дресировані. Хто знає, що у них в голові? Тварини, все ж таки. А телепатія його не рахується. Оскільки, нарешті дійшло до Кременчука, і не телепатія це зовсім, а… А перетворення коливань, якимось чином пов‘язаними з акустичними, в безпосередні коливання мозку. Зрозумілих для нього. Бо в іншому випадку дивися б він зараз на мовчазні мавпячі писки, як баран на нові ворота.

Кременчуку ставало все не затишніше й не затишніше. Зиркнув на Норильцєва. Посмішка того здалася навіть не олігофренною, а взагалі неприродною. Приклеєною до пластилінового обличчя.

— Та це, — кахикнув капітан, намагаючись остаточно не розгубити свого відчайдушно-веселого настрою, — може, ми… А давай-но спочатку здалеку глянемо на… на начальника ва… вашого. Мо‘ це й не Аристас зовсім. Мо‘ ви й помилилися зовсім. Буває ж таке?

— Ми не могли помилитися, — раптом випросталася мавпа. — Він такий само, яким є в „Скрижалях скрижалей”. Такий, яким увічнений образ Його в усіх сорорійських храмах. На усіх екранах. Такий, яким сприймають Його Безлиці, Ієрархи та Охоронці усієї Сорори. Ми не могли помилитися!

— Сорори?!? — раптом пискнув Норильцєв, але мавпа не звернула на нього жодної уваги.

— Ми, ті, що впевнені в ницості й недолужності своїй, насмілилися, врешті решт, зважитися… Зважилися насмілитись… Ми самі спитали Його про це, хоча не буде нам за це прощення!..

Богдан раптом звернув увагу на те, що поблизу кедробабу мавпа почала розмовляти впевненіше й осмисленіше. Зовсім як людина мавпа почала розмовляти. Хіба що вкрай пригнічена людина. Немов заарештований крутій, до котрого дійшло, що алібі в нього наразі немає. Але, ось що дивно, впевнений, одначе, в тому, що воно обов‘язково знайдеться. Безмежно впевнений.

- І ось впевнились ми в недовершеній любові своїй, бо Аристас Великий, Сяйний і Вічний, сам прийшов до нас, до негідних Його осяяння й доторкання. Сам вибрав місце, з якого… — Мавпа зробила значущу паузу і зненацька аж вигукнула: — З якого зараз спостерігає за нами, рабами Його й невільниками Любові всесвітньої.

І тицьнула довженним кострубатим пальцем кудись вгору. Кременчук з Норильцєвим аж здригнулися з несподіванки, здійняли очі і… І веселий настрій зненацька знову заполонив мандрівників. Разом із реготом, якого, мабуть, навіть Сонька в апараті почула.

— Га-га-га! Ой, не можу! — заходився Кременчук, ледь не ламаючись навпіл і ляскаючи себе по камуфляжних стегнах.

— Хі-хі-хі! Ось дає! — вторив йому Норильцєв, метеляючи головою, від чого його довге волосся розміталося пухнастою гривою.

— Га-га-га… хі-хі-хі… га-га-га…

Невідомо, скільки б тривав цей сеанс незапланованих веселощів, якби Богдан раптом не відчув, що атмосфера навколо почала кардинально змінюватись. Неначе посеред спечного дня на сонце посунула хмара, вагітна градом і холодною зливою. Капітан як стояв напівзігнувшись, так і завмер, сторожко поводячи головою. Ліворуч обірвав своє хіхікання й Норильцєв. А зусібіч прадавніми первісними ідолами кам‘яніли мавпи, що, виявляється, вже здійнялися з землі й хижими очами дивилися на людей. Усе розумне зникло з них. І лише зараз до Богдана дійшло, як їх багато навколо… І ще до нього дійшло, що за якусь мить вони накинуться на людей. І ніяка ієрархія запобігти цьому на матиме змоги.

— Агов, — мовив тихо й сторожко, — в чому справа? Щось не так?

Їхній нещодавній слухняний поводир, що стояв ледь попереду стіни волохатих тіл, рвучко здійняв покручену руку-лапу. Не зрозуміло було, чи то він застерігає своїх братів від нападу, чи то навпаки — готується віддати команду до цього.

— Яким же чином ми помилилися? — мовив. — Ви ж не Ієрархи. Ви — ті, хто відмовився від Безсмертної Любові. Ви — Єресіархи! Ви… Помилилися ми, Аристарше, помилилися!.. Помилилися ми, Безлиці, помилилися!.. Визнаємо це, визнаємо!

— Угу, ви не лише в цьому помилку зробили, — намагаючись говорити спокійно й робити якнайменше рухів, кашлянув Богдан. — Ви й в дещо іншому помилитися спромоглися. — Він повільно випростався й здійняв голову до помосту на товстелезній гілляці, яка зависла метрів в п‘ятнадцяти від землі. — Нксо, дитино, а ну назвись цим добродіям. Вони, розумієш, тебе за якогось Аристаса приймають.