Розділ «ІІІ. Сорора»

Настала тиша. Важка й грузька. Навіть комахи цвірчати перестали, а в очах Кременчука трохи потьмяніло мерехтіння, що давно вже стало йому звичним. Аж якимсь домашнім.

— Нксо? — напівспитав, напівпокликав Богдан крчовника, який стояв на самому краєчку помосту, витягнувши вперед свої худенькі кінцівки. Немов благословляти зібрався натовп, що зібрався навколо кедробабу. Або вниз стрибати. Несвідомо. Як ото сновида з даху.

— Нксо?

— Я не є Нкса. Я є Аристас. Я є жива іпостась творця цього Всесвіту. Творця Сорори. Я прийшов, коли це стало потрібно, не дивлячись на те, що був замкнений ворогом своїм, який є Диявол і Зненависть, в зеленому пеклі Пірра. Але бурштинове світло неможливо втримати в болотяній темряві. Настав час. І я подолав безодні, аби вернути на Сорору, до дітей моїх, аби знову розпочати крутити колесо простору й часу.

У Норильцєва відвисла щелепа. Кременчук як схопився за порепаний козирок свого міліцейського кашкета, аби той на впав, так і завмер в цій позі зі здійнятою головою.

— Я вже тут! — зненацька заверещав Нкса-Аристас. — Я повернувся до вас! Розпочинається Новий Час! Час Любові!

— Я тобі зараз, любесенький мій, і розпочну, і закінчу, — врешті решт, оговтався Богдан. — А ну, злізай звідти, нечисто сило!

І раптом посунувся носом у землю від потужного поштовху в спину. Відчув на потилиці обценьки велетенських лап і зрозумів, що якщо хоч трохи тіпнеться, то залишиться навіки на цій клятій Сорорі — назва якась знайома! — з переламаною шиєю. Ледь-ледь скосив очі і побачив поряд Норильцєва, що лежав в такій само позі з величезною кошлатою мавпою на спині. Мавпа нервувала й шкірилась. А пов‘язка на її стегнах втратила будь-який комічний вигляд.

— Со-о-о-онько!!! — телепатично зарепетував Кременчук. І відразу відчув, як крижаний жах почав наповнювати його, майже розчавлене, тіло. Бо в його акустично-телепатичному просторі було тихо-тихесенько. Як у труні.

— Дурень! — раптом вивіркою застрибав крізь брунатне віття й плетиво мозкових звивин голос Нкси. — Я ж тобі ще на Піррі роз‘яснив, що зв‘язок можна тримати лише в межах видимості. Як оце я бачу зараз дітей своїх.

„Дітей” Богдан вирішив залишити поза увагою.

— Слухай, Нксо…

— Аристас.

— Щоб тебе!.. Гаразд. Аристасе, поклич Соньку. Або, краще, накажи нас відпустити. Бо, здається мені, що ти ще жалкуватимеш за тим, що сталося.

— Жалкувати маєш ти за те, що не роздивився за ницою формою велич мого духу й призначення. Бог завжди приходить звичайним шляхом. Запам‘ятай це. Пишноти полюбляють лише лжепророки.

Поряд тихесенько повискував Норильцєв. Шелестіло листя й знову починали дзижчати комахи. Примарний світ потроху оживав, наче опісля тривалої зупинки знову повільно набирав швидкості у русі по якомусь нескінченному й незбагненному колу.

Разом з цим новим витком навколишнього життя здалеку почулося притишене, але таке, що наближалося, гудіння. Наче високовольтні опори посунули до кедробабу разом з усіма своїми дротами. Богдан було напружився, але мавпа, що сиділа на ньому, так натиснула на спину, що він мимохіть знову розслабився. А гудіння зненацька стихло і якийсь шурхіт розтікся навкруги. В шурхоті вгадувалися окремі слова. Богдан прислухався.

— Безлиці! Безлиці!.. Ми грішні, Ваші Вселюбія, грішні… Але воля Аристаса… На те воля Аристаса… — І раптом в мозку Кременчука вибухнули думки-вигуки іншої тональності. Чіткої і такої, що звикла до наказних ноток. — Аристас! Дійсно Аристас!.. Диво… Диво! Напередодні свята Прояву! Це — знамення. Знак того, що це буде не простий Прояв, а Нова Точка Відліку. За що нам таке… така… винагорода така? Побачити те, що трапляється раз на десять тисяч років! І саме в наш час, щоб його… — Останні речення, як здалося Богданові, мали якусь роздратовану тональність. І знову піднесено-здивоване: — Аристас! Ди-и-и-иво!!!

Раптом біля Богдана щось впало із глухим звуком. Праворуч. З іншого боку стосовно Норильцєва.

Скориставшись тим, що обценьки волохатих ручиськ навколо його шиї ледь послабли, Кременчук повільно увіткнув обличчя просто в землю, а потім так само повільно повернув його на звук падіння.