Розділ «ІІ. Пірр»

— Дістатись нам туди треба! Злазь, кажу! Хай крчовники воду свою жлуктять, чи що вони тут роблять, а нам своє робити. Апарат ладнати треба. А потім, може, і до труби тієї через Жву гайнути зможемо.

— Зможемо-зможемо, — іронічно бубонів Норильцєв, спускаючись деревиною, — лагодити-лагодити… Що там лагодити, як живлення немає! А про електрику, здається, на цьому Піррі й не чули нічого.

— Почують ще, — й собі буркнула Сонька, подумки погоджуючись з хлопцем. Але працювати все одне було необхідно. Бо треба було хоч трохи забутися в роботі, а по тому… По тому видно буде.

Працювали тривалий — дуже тривалий! — час, спочатку напившись донесхочу води, яка регенерувалася в літальному апараті. То добре, що поки що устаткування регенерації на ладан не дихало. А далі? Тягати воду зі Жви дуже не хотілося. Хіба що з резервуару, як крчовники підуть? Але ті розходитись не поспішали.

Хлопець з дівчиною зрідка кидали швидкі погляди на дерева, що зростали на іншому боці галяви, біля якої впав їхній апарат. Саме там ці дерева приховували за собою піррян, які пришкандибали на свій водопій. Над деревами, якщо залізти на маківку впалого апарату, можна було побачити й верхівку загадкової труби. Не увесь час бачити можна було, а тоді, коли вона з‘являлася поміж віття, яке розгойдував легенький вітерець. На вітах сиділи уважні гркавиці: вони вже звикли до землян. Втім, як і земляни — до них. Але і ті, і інші, були насторожі, поважаючи небезпечність своїх сусідів.

Знайшовши в апараті якийсь дивний прилад, Сонька напрочуд швидко розібралась з принципом його дії та й ознайомила з ним і Ігоря. Принцип цей нагадував щось на кшталт холодної сварки, яка допомагала ладнати міцні наліпки на пошкоджені місця обшивки. На одне з них Ігор тільки-но й наліпив її, а тепер задкував, із задоволенням розглядаючи здалеку плід своєї роботи. Як до Землі дістанеться, зварником піде працювати. Їй-бо!

Раптом хлопець зачепився за щось п‘ятою і розпочав незграбно падати на власне цікаве місце, виставивши назад розчепірені долоні. А коли таки ляпнувся на жорстку траву, то завмер на якусь невловиму мить, а потім рвучко підстрибнув і стрілою майнув до відчиненого люку апарату.

— А-а-а-а!!! — рознісся над Пірром нажаханий крик. Мабуть, і на Фабриці чутно було.

Сонька, що якраз з набором якихось величезних викруток виходила зовні, була просто знесена долі і тепер глипала переляканими очима, дивлячись на роздерете криком обличчя Норильцєва, що теж знову впав на сідницю. Але кричати не припинив.

— А-а-а-а!!!

— Та цить ти! — не витримала Такаманохара, схарапудженим поглядом обводячи галявину. Аж нічого особливо жахливого в її високій траві не спостерігалось. — Ти що, здурів?!

— Т-там… т-там… т-там… — цокотів зубами Ігор, випроставши руку в напрямку місця свого першого падіння. — Т-там — зміюка!.. Чорна… Товстелезна… Але на тих, зі Жви, не схожа. Бо замість голови самі жала стирчать.

Сонька сторожко примружила очі і знялася на рівні. Потім обережно посунула у вказаному напрямку, виставивши вперед одну з величезних викруток. Ігор теж наполовину витягнув з піхв свого нерозлучного меча, але з місця не зрушив.

— Соню, — пискнув жалісно, — не треба! Давай-но почекаємо. Нехай вона уповзе.

Дівчина в благенькій тільняшці не звернула жодної уваги на хлопця із грізним мечем. Хороброю була ця клята дівчина! Не те, що він.

А Соня вже витягувала вперед одну ногу, пробуючи нею траву попереду себе, напружено схилялась над нею і… І засувала викрутку до кишені джинсів.

— Агов, герою! Йди-но на свого дракона багатоголового подивись! Не бійся, не з‘їсть.

І здіймала руку із затиснутим в маленькому кулачкові товстим кабелем, з місця обриву якого у всі боки стирчали різнокольорові дроти. І дійсно, як язики зміїні.

— Не соромно? Он, гркавиць як перелякав!

— А я що?… Я ж нічого, — знічено тупцював на місці Ігор. — Я з дитинства змій гидую. І павуків.