Розділ «ІІ. Пірр»

А потім раптом гойднувся з боку в бік і мляво, наче в уповільненому кіно, впав на долівку. Навіть пручатися подвійній силі тяжіння не спробував. Що, це теж за правилами Пірра?

Богдан рвучко схопився на рівні й кинувся до малого крчовника. Той, здається, вже не подавав аж ніяких ознак життя.

— Нксо, Нксо! — трусив його Кременчук. — Нксо, дитино, що з тобою!?

— Світла, світла… — прошурхотіло звідкись зі смух-трави.

Богдан обережно розгорнув її. І сторопів. З-під переплутаних стебел на світ з‘явилося перемазюкане дитяче обличчя. Чимось схоже на Сніжанчине в семирічному віці. В Богдана навіть серце зайшлося. Це він вперше зблизька крчовника роздивився.

— Світла… — слабко ворухнув губами Нкса.

— Якого такого світла, дитино? — впритул наблизився до його губ Кременчук.

— Звич… звичайного… Сонячного… Крчовники не можуть тривалий час без світла… І води… І світла… світла… світла… — залепетав малий, закочуючи очі під лоба.

Ах, ти!.. Остогидле мерехтіння в очах раптом на мить застигло, а потім спалахнуло срібним вибухом: уривки побаченого та почутого склалися в мозку Кременчука в цілісну картину. Та вони ж рослини, крчовники ці!!! Вірніше, наполовину, здається, рослини, а наполовину… Такого і в Гаррісона на було! Ах, ти, синтез-фотосинтез!..

Богдан в один стрибок опинився біля отвору, через який їх вкинули до цієї земляної печери. Отвір був зачинений чимось, схожим на хітиновий панцир величезного рака.

— Агов, агов! Гей, ви! Гей, грдяни! Санітари лісу, щоб вас!!! Відчинить, відчинить!.. Людині погано!

Стук відлунювався по коридорах Фабрики м‘яко, статично й мляво, як і все, що відбувалося до цього часу на цій планеті. Ну, нічого, зараз він додасть їй динаміки!

Трохи позадкувавши, Богдан розігнався настільки швидко, наскільки це було взагалі можливо в тісному приміщенні, і щосили вгатив ногою по хітиновому панциру. Вірніше, спробував вгатити. Бо той зненацька розпочав зсуватися вбік і в проймі, що відкрилася, виникла постать грдянина.

Оскільки зупинитись Богдан вже не встигав, то його удар прийшовся по корпусу кострубатого охоронця Жви. Охоронець, що зовсім не очікував такої бурхливої зустрічі, захитався і розпочав валитися на спину, змахнувши однією з кінцівок та й випустивши з неї неоковирну стрілялку, яка вже набубнявіла зростаючим плювком.

Богдан крутнувся в повітрі і встиг відсторонитись від розчиненої пройми. Через те зловісна мацавка, не знайшовши здобичі попереду себе, зненацька вигнулась крутим зашморгом та й обвилась навколо впалого грдянина.

— Тривога! Тривога! Тривога!!! — зарепетувало в мозках. — Спроба втечі з п‘ятої майстерні!.. Спроба втечі…

Ач, як вищить! Богдан навіть головою трусонув, а потім підскочив до безжиттєвого трав‘янистого тіла Нкси, підхопив його на руки і, перестрибнувши через купу деревини, що вовтузилась долі, побіг по довгому тунелю, в кінці якого вгадувалось неясне світло.

Апарату вони дісталися берегом ріки, зрозумівши, що цей шлях обов‘язково, хоча й за більш тривалий час, приведе їх до нього. Що ж, навпростець лише круки літають. Та гркавиці. Для чого розумним людям з них приклад брати?

До самої Жви, опісля того, як кинули на неї останній погляд з селища крчовників, Ігор з Сонькою й близько не підходили. Але постійно намагалися тримати річкову гладінь в полі зору.

Врешті решт, вимірявши по периметру довгий мис, який дуже далеко, на декілька кілометрів, висувався в річище, вони побачили зарослу місцевою флорою чи то баржу, чи то дебаркадер, що його в першу свою вилазку знайшов Кременчук. Згадавши капітана, знову засумували, але картина, яка зненацька відкрилася перед ними, не дала цьому згубному почуттю цілком опанувати Ігорем. Та й Сонькою теж. Та й самий дебаркадер — чи баржа? — не сприяв цьому. Бо був річчю, яка абсолютна неможлива в папуасько-архаїчному світі, що зелено буяв довкола їх. Ну, хіба що певним чином можлива була та річ в світі Гаррісона, про якого Ігор Соньці аж вуха продзижчав за увесь час їхнього пересування.