Розділ «ІІ. Пірр»

— А десь берегом не можна ближче підійти?

— Ні. Жва тут широка. А дерева не дуже високі.

— А до чого тут дерева?

— З вишини — більший простір для розмови.

— Для зв‘язку, тобто?

— Ну, так…

— Ну, ну… Те ж мені, Стецько на возі!.. Підемо, підемо, пошукаємо. Може десь нормальну деревину знайдемо.

— Ні, не знайдемо. Темно. То того ж і Крк заборонив звідси уходити.

— Та плювати мені на твого Крка! Пішли, десь до ранку сховаємось. Не знайдуть! А вранці розберемось.

— Ні. Нема куди нам йти. І Жва розбуджена. Саме тому, до речі, нам під час Великих Перегонів грдяни чисту воду привозять. Щоб на сезон вистачило.

— Та почекай, почекай!.. Не станемо ми до твоєї Жви вночі лізти, — нетерпляче тупцював на місці Кременчук, вже по маківку переповнений жагучим азартом оперативних дій. — Я ж кажу: в хащах заховаємось, з ситуацією розберемося…

— А дерева?

- І дерева високі знайдемо!

— Та ні. Я за інше. Дерева навколо. Вони ж на острові разом з грдянами живуть. От зараз і чують нас, і бачать. І охороняють…

Вранці, ще навіть зеленавий туман не розтанув над річковою гладінню, крчовники вибралися зі своїх загородів і, вишикувавшись у нерівний ланцюжок, посунули на схил пагорбу. Підіймалися по ньому вони майже в тому самому місці, по якому вчора Ігор із Сонькою скотились до прибережної улоговини. Дарма, виходить, скотились. І Кременчука не врятували, і контакту з аборигенами не налагодили. Розлякали вони аборигенів.

Чим достеменно, Сонька так і не зрозуміла. Адже вони врятували їх від нападу корчеподібних грдян. А потім Ігор — нехай і чисто випадково! — витягнув їх усіх майже з пащі дивної форми життя, що мешкала, виявляється, в зелених глибинах річки Жва. Якісь невдячні вони, аборигени ці!

Хіба що вогню вони так перелякалися, що їм усе інше повідбивало? Ото вже дикуни! Адже володіння вогнем вважається чи не найпершою ознакою розуму. Виникає запитання: а чи вони взагалі розумні, крчовники оті? Адже ще однією ознакою розуму вважається цікавість. Ось, наприклад, якби до них невідомі істоти з‘явились, то вони б!.. Хоча б і сама Сонька. Про Ігоря вже й не йдеться.

Про Кременчука Такаманохара намагалась не згадувати. Бо за однієї лише думці про Богдана, на неї накочувалась величезна хвиля розпачу і якоїсь неймовірної гіркоти. Втратили вони, здається, капітана!.. Назавжди втратили. Не вберегли. Це вона його не вберегла. З Ігоря що взяти можна? Кременчук вважав, що він відповідає за них, а насправді…

— Богдана Івановича, здається, ми не вберегли, — почулося з боку і Сонька, загіпнотизована повільною ходою волохатих істот, що сунули повз неї, аж здригнулась. — Що робити будемо, Соню?

— До острову треба якось дістатися, — по хвилині хрипко відповіла вона. — Не можна Кременчука кидати, поки остаточно не з‘ясуємо, що його… що він…