Розділ «14»

— Якщо тільки проти того, хто на неї напав, годився інший ніж.

— Що ще? — Мар’ян уже вхопив за хвіст Алінину логіку. — Ще є факти?

— Атож. Наприклад, відсутність котів — я розумію, що для вас це не аргумент, та для мене — так. Потім, знову ж таки, дивна поведінка товстухи. Ще в поїзді її переслідували видіння, потім її вчорашнє зникнення і поява, її висловлювання… Я думаю, що Катя — медіум, просто її таланти виявились тільки зараз. Найбільше в мене питань до Наталки, і її я залишу на потім. Не треба робити вигляд мучениці, мала. Час усе розікласти по поличках, аби вціліти. Ось, наприклад, Ліка. Що тобі при верзлося в душовій, коли ти мало не зварилася?

— Я не хочу про це говорити.

— Ми будемо про це говорити, доки в нас є час. То що?

— А ти можеш бути жорстокою… — Ліка вражено дивиться на подругу. — Гаразд, я скажу. Мені чомусь здалося, що замість води по мені стікає кров — темна, густа, солонувата.

— А тим часом по тобі струменіла гаряча вода, та ти стояла там, не відчуваючи болю, — Мар’ян задумливо дивиться в простір. — Я пам’ятаю той випадок, а ще здивувався, що опіків немає. А ще?

— Тобі мало? — Аліна жорстко всміхнулася. — Звісно, це не все. Як вам пані з розкуйовдженим волоссям і червоними очима, що світяться в темряві, яку Ліка сьогодні вночі бачила біля корпусу?

— Я тільки тобі розказала, як ти можеш глузувати!

— Не ображайся, я зовсім не глузую, навіть на думці не мала, — Аліна бере Ліку за руку і заспокійливо гладить її долоню. — Але ми зараз повинні все звести докупи і вже тоді вирішувати, як нам діяти далі. Хіба ні?

— Так, але…

— Якби я думала, що тобі просто щось знову наснилося чи примарилося, то не стала б цього зараз озвучувати. Та я впевнена, що ти бачила ту жінку — чи щось, що мало вигляд жінки. Що то було, ми ще з’ясуємо, обов’язково з’ясуємо. А тепер питання до всіх: яка істота живе вночі, живиться кров’ю, боїться сонця, святої води, срібла і часнику?

— Ніяка, — Мар’ян трохи нервується, бо Аліна, його Аліна, знову стала якоюсь чужою. — Такої істоти не існує в природі.

— Відповідь неправильна, — Аліна холодно глянула на нього. — Ми ж домовилися від самого початку говорити про природне і так зване неприродне як про однаково імовірне. Отже, я знову питаю: хто спить удень і шукає поживи вночі, а поживою є людська кров?

— Упир.

Це сказала Наталка. Весь час сиділа мовчки, стиснувши колінами долоні, всередині в неї все захолонуло, бо кожне слово, сказане Аліною, наближало її до того, найгіршого. Вона повинна була їм сказати, і цей час настав.

— Мала, упирів не буває, — Мар’янові вся ця розмова здається дурною грою, яку треба закінчувати якнайшвидше, доки не втратили остаточно здоровий глузд. — Які упирі?

— Мареку, ми ж домовились.

— Я знаю, Алінко, але це ж неможливо!

— Власне, а чому? — Аліна спокійно дивиться йому в очі, та від її погляду хлопцеві стає холодно. — Обґрунтуй. Найлегше сказати «неможливо». Колись неможливими здавалися мобільні телефони — не так давно, до речі, і що? Тепер вони є в кожного.