Розділ 20. «Софіївка» (1799–1800)

Пліт наблизився до берега, німфи підійшли до щасливого і трохи зніяковілого Метцеля і прикрасили його голову вінками. На площі Зборів пролунало гучне «віват!».

Знову заграла музика. Тепер партнером графині по танцю став інженер.

— Ви створили справжнє диво, Людвігу. Я не боюся таких гучних слів.

— О ні, графине, це диво створило кохання графа до вас, я всього лише займався своїм ремеслом.

— Як ви можете так говорити?! Це рівноцінно тому, якщо б поет назвав ремеслом писання віршів.

— Порівняння моє, можливо, не зовсім точне, просто я хотів підкреслити вирішальну роль графа Станіслава у перетворенні цього куточка природи.

— Дивно, дорогий Людвігу, тут стільки створено для мене, але я не бачу навіть найменшої згадки про Станіслава, крім пам’ятника його нещасливому коханню до Гертруди.

— Я знав, дорога графине, що ви скажете це. Поспішаю розвіяти ваші сумніви.

Із цими словами тепер уже Метцель узяв Софію під руку і повів до оглядового майданчика. Трохи не доходячи, Людвіг зупинився.

— Скеля Бельведер назавжди збереже профіль графа Потоцького…

І справді, нижня частина Левкадської скелі нагадувала людський профіль.

— А зараз ще один невеликий сюрприз вам, графине, і всім гостям, — інженер зробив знак рукою.

У ту ж мить угору злетіла ракета, а за нею — вогні феєрверку і гарматні залпи. Тепер і небо перетворилося на суцільний килим вигадливих вогняних візерунків. Вода, віддзеркалюючи феєрверки, надавала ілюмінації додаткової пишності. У розпал феєричного шоу разом зі струменем води фонтану з каменів на ставку почали вивергатися вогненні струмені.

— Тільки заради цього варто було сюди приїхати, — почула Софія чийсь шепіт.

Метцель попросив усіх обернутися, і нове видовище постало перед очима: великий водоспад, заслоняючи собою вогонь, грав таким різноманіттям вогнів і світла, переломлюючись крізь пелену води, що описати це просто неможливо.

Феєрверк закінчився так само раптово, як і почався.

Знову заграла музика, і бал продовжився.

На третій танець (а це був вальс) графиню Софію запросив її син Ян, який встиг переодягтися у віцмундир.

— Ну, розповідайте, штаб-ротмістре, що це за орден на ваших грудях? — усміхаючись, запитала грекиня.

— Як я вже писав тобі, маман, з 1 січня я перейшов з лейб-гвардії Кінного полку до Кавалергардського полку, з підвищенням у чині. Після того, як наприкінці грудня 1798 року імператор Павло І за пропозицією Мальтійського ордена прийняв сан великого магістра, у нього виникла ідея створення потужного лицарського стану в країні.