Розділ «30 День учителя»

– Чому так?

– Відрядження закінчилося, – розвів руками Ігор. – Це з мене, виходить, належить. Гостинність, усе таке.

– А, перестаньте, свої люди. Розберемося. Так глянете?

Хіба інакше ти відчепишся?

– Так-так, звісно, з приємністю.

Директор провів гостя в кабінет. Стінну газету, два склеєні ватманські аркуші, Ігор побачив на столі відразу. Перше, що впало у вічі, – фотографії. Фактично майже вся стінна газета складалася з фотографій учнів і вчителів, колективних та індивідуальних, із підписами під ними, виведеними дитячим почерком.

– Дівчинка тут у нас одна, Оксанка. Художниця вроджена, про неї обласна молодіжна статтю друкувала. Почерк – то таке, бачили б малюнки! Народною художницею буде, ось вам мій прогноз, Ігоре Степановичу!

Князевич підійшов ближче. Просто щоб не стовбичити – святкові підписи з похвалами мудрим учителям зараз його цікавили найменше.

– Бачу, Григоровича не забули.

Шкільний сторож посідав у газеті мало не центральне місце. Власне, нічого в цьому дивного не було: адже знявся поруч із директором під час якоїсь урочистої події. Дивно було бачити старого в костюмі та при краватці. Отак він достеменно виглядав як університетський професор.

– Тю! Чого б це його забули! Це ж і його професійне свято. Педагог, хіба ви не знали?

– Чув щось таке, краєм вуха…

– То ви взагалі нічого не знаєте! Він же мій учитель, можна сказати. Викладав у мене в інституті, я в нього курсову писав, потім диплом!

– Як?

Ігор Князевич дуже сподівався, що директор не звернув уваги на аж занадто різкий його вигук і рвучкий поворот корпуса.

Засвербіло від нападу мурашви все тіло разом.

Він нарешті зрозумів усе до кінця. Ось так, тут і відразу.

І не хотів у це вірити.