Розділ «22 Біль»

Капітан міліції, слідчий Головного слідчого управління МВС Української РСР Ігор Князевич стояв уночі серед лісу в шкарпетках, ватяних штанях, сорочці з чужого плеча, зовсім беззбройний, із розбитим об стовбур кулаком.

Тінь. Попереду знову тінь. Вона зупинилася, тепер не рухалася, ніби даючи людині зрозуміти – пора, підходь, зараз морок розвіється.

Аж раптом поміж темних дерев гойднулася ще одна тінь. Ця була довгою, мов велетенська змія, з тих, що час від часу показують у «Клубі мандрівників», – гігантські анаконди, мешканці глухих джунглів Амазонії. Довгаста тінь, звиваючись між деревами, розтягувалася, підступала, поволі оточувала людину. А з іншого боку, тепер уже одна по одній, з’являлися інші тіні – мешканці ночі, нічного лісу, зачарованого лісу, його демони та водночас – янголи, ангели-охоронці, котрі заманили чужинця на свою територію.

Заманили.

Ось як воно буває. Ось як стається. Отак трапляється.

Похмурі, зовсім не дружні тіні вже самі по собі утворили ліс. Вони готові довести – чужому сюди дороги нема. Наміри чужака не зовсім добрі для тих, чий спокій охороняє цей ліс, кого він захищає. Ігор стояв, заклякнувши, та розумів: це все старанно проговорює подумки, він при здоровому глузді, далі йти не хоче, з нього досить гайворонського лісу, таємних джерел, лиховісних безмовних владарів мороку.

Позад нього хруснуло.

Триматися далі Князевич уже не міг.

Крик, у який втілився весь пережитий за цей час жах, вирвався зсередини, так, ніби цим вигуком Ігор намагався розігнати всі лісові страхіття. Далі волаючи, він рвучко розвернувся, побіг назад.

Щось схопило за ногу.

Стиснуло.

Шарпнуло.

Падаючи, Ігор устиг виставити перед собою руки, все ж таки завалився на бік, та йому вдалося майже відразу підхопитися. Нагнувши голову, виставивши її перед себе, наче намагаючись протаранити собою небезпечну темряву, він помчав, не розбираючи стежки, але при тому чітко знаючи, куди треба бігти. Крик захлинувся, коли почався битий сільський шлях, – та потім знову рвонув назовні. Князевичу зараз було байдуже, який вигляд він матиме, коли хтось вискочить йому назустріч, не менш переляканий. Він навіть прагнув цього, хотів побачити живу людину, хай його виматюкають, навіть наб’ють, зриваючи власний переляк, – його ж при цьому врятують, він уже буде не сам у цій пітьмі.

Ніхто не вибіг на крик.

Навіть сторожа Ігор не розбудив, коли влетів назад до школи і швидко, на диво відточеними рухами, загнав засув на місце, міцно зачиняючи двері. Лише тепер дозволив собі не встояти на ногах, упав просто на підлогу, крик далі виходив із його нутра, та вже за кілька секунд Ігор усе зрозумів – він просто лежить із роззявленим широко ротом, волання лунає лише в мозку, під черепною коробкою. Отже, так, можливо, було весь час, поки він мчав нічним селом.

А може, стало аж тепер, коли забіг у безпечне місце.

Князевича трусило з переляку та холоду заразом. Не маючи сили підвестися, він рачки доліз до своєї кімнати, протиснув тіло всередину, зачинив двері за собою, відсапнув, притулившись до них. Кімната знов ходила ходором, кружляла, навіть почала, як перед виходом, збільшуватися в розмірах.

Ігор труснув головою, проганяючи рештки кошмару. Дорачкував до ліжка. Стягнув з нього на себе накривало разом із ковдрою. Замотався, мов гусінь у кокон. Міцно заплющив очі.

І аж тепер провалився у справжній глибокий та зовсім порожній сон.