Розділ «22 Біль»

Усе ж таки – світло в кімнаті, квадрат темного вікна перед ним.

По той бік вікна, ззовні, хтось стояв.

Темна, немов невагома тінь заглядала усередину. Ігор не бачив лиця, не міг чітко сказати – так, з того боку стоїть саме людина, істота, не нічний кошмар чи згусток мороку, а хтось із плоті та крові. Він єством відчував – на нього зирить щось живе.

Та страшне.

Легенький дзенькіт – чи дощова крапля вдарила по шибці, чи людська рука легенько торкнулася її. Просто торкнула… чи постукала.

Той, хто стояв із того боку, кликав, просив вийти на вулицю.

Ігор Князевич на диво легко підвівся, далі чутко звітуючи собі – він не спить, не бачить себе уві сні, це не кошмар, не марево, не навіювання. Те, що відбувалося з ним зараз, і те, що він відчував, тривало в режимі реального, дійсного часу. Просто в центрі села Гайворона вересневої ночі одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року.

Кілька кроків до дверей. Не замкнено. Ясно, він же сам лишив їх так.

Вхідні шкільні двері зачиняв ізсередини засув. Сторож старанно виконував свою роботу. Минаючи його кімнату, Ігор боковим зором зазначив – у щілинах між дверима не світиться, старий уже давно та міцно спить. Засув піддався без надмірних зусиль, Князевич ступив на ґанок, потім – на землю.

Справді накрапав дощ. Не лупив так, як учора, проте дрібним його теж не назвеш. Може, нікого за вікном і не було, це все дощові краплі й перевтома. Ігор набрав у легені повітря, щоб обізватися, та слова раптом застрягли всередині: темна тінь, концентрований згусток мороку, була тут, попереду, в дощовій ночі.

Закусивши нижню губу, Князевич, далі скоріше піддаючись інстинктам, ніж законам формальної логіки, чи просто діючи осмислено, коротко замахнувся і вдарив ребром долоні по цегляній шкільній стіні. Гатив сильно, свідомо намагаючись викликати в себе біль, – йому заболіло, рука занила і ніби послала, мов автономна частина тіла, імпульс у мозок: для чого ти так зі мною, господарю, за що, старий, караєш мене, вірну праву руку свою? В той самий час Ігор дістав додаткове підтвердження тому, що не спить, – відчув вологу й холод під ногами, стояв на землі в самих шкарпетках, чоботи чомусь не подумав натягнути.

На лице впали дощові краплі. Боляче. Прохолодно. Мокро.

Він не спав. Те, що рухалося перед ним у ночі, було реальністю. Дивною, незрозумілою, як усе це село та його люди, – проте реальністю.

Можна було повернутися по чоботи. Та замість цього Князевич, бувши не в змозі пояснити, чому вчинив саме так, рушив уперед, за покликом ночі, ступаючи по змоченій дощем землі й траві в товстих шкарпетках, і відчуття дискомфорту від цього зникло дуже швидко. Ігор рухався так прудко, що, здавалося, не йшов – летів, намагаючися наздогнати того або те, що вперто віддалялося, водночас манячи за собою, ховаючи всі таємниці гайворонської ночі.

Князевич ішов прямо сільською вулицею. Світилися лиш окремі вікна, зазвичай тут лягали спати рано, в деяких оселях – ще за пізнього вечора, дотемна, бо село прокидалося набагато раніше від міста. Місяця над головою не було, також видалася ця ніч без зірок. І все ж таки Ігореві очі досить звикли до ночі, аби остаточно переконатися – тут, на цій вулиці, він не сам. Його веде вперед ледь видимий поводир, котрого конче слід наздогнати. Ось це Князевич розумів чітко. Тож прискорив крок.

Тепер він майже біг, вулиця тим часом швидко скінчилася, завернула. Ще трохи вперед, і він – чи вони – вийшли на околицю. Позаду крайня з цього боку хата. Попереду – лісова стіна, інший світ, чужий, нічний, незвіданий та незнайомий. Рогоза казав: уночі тутешній ліс зовсім не такий, як удень. Невже зараз Ігореві стало сміливості в цьому переконатися?

Не думав – ноги в промоклих плетених шкарпетках уже не зупинялися, вели далі.

Ніщо так не пахне, як вологий від дощу ліс. Князевичу навіть запаморочилося в голові. А може, це не від лісу, раптом він усе ж таки спить… Але ноги відчувають вологу. Правий кулак, знову повз Ігореву волю, врізався в найближче дерево.

Біль.

Кісточки пальців збились об грубу кору.