Розділ «15 Жертва»

– І ви гадаєте, я напоїла його отрутою? Цікаво, як я це зробила.

– Хтось уже питав вас про це?

– Для чого?! Я навчилася читати по людських очах. Тим більше – тут, у рідному селі, коли ловиш на собі з деякого часу досить красномовні погляди. – Молода жінка говорила тихо, рівним голосом, та Князевич відчував – усередині її закипає лють і вона ледь стримується від зриву. – Повторюю вам ще раз: у нас із Боровчуком не було жодних взаємин. Нормальних, я маю на увазі. Таких, які мають чоловік і жінка перед цим. Але після того, що сталося, я не планувала зробити щось йому. В мене було інше бажання – зробити щось із собою.

Чому ж не зробили, хотів запитати Ігор – йому просто закортіло прийняти виклик, відповісти так само впевнено, дати таку саму однозначну оцінку всьому, що довкола тебе.

– Навряд це вихід, – мовив уголос.

– Правильно. Жити – не вихід, померти – теж. До того часу я завжди думала: тут, довкола, все рідне й безпечне. Не думайте: раз селючка, то наївна. Навпаки, Ігоре, місто мене не спокусило. Хоч я ніде особливо в містах не була, навіть у Києві не була, можете собі уявити?

– Можу. На світі багато людей, котрі жодного разу не були в Києві.

Марія, думаючи про щось своє, пересунула зошит на край столу: трошки повозила ним по гладкій поверхні, дивлячись при цьому кудись у вікно. Нарешті знову глянула на Князевича.

– Пуста розмова.

– Ви якась… – Ігор спробував дібрати потрібне слово. – Зла. Чи сувора. Або все разом.

– Я не знаю, чи була такою раніше, – почулось у відповідь. – За собою не помічаєш. А ніхто не скаже, особливо тепер. Вас іще ніхто не питав, навіщо ви сюди приїхали? Боровчук – жертва для вас усіх? А чому ніхто не може припустити, що є ще жертви?

– Крім Боровчука? – стрепенувся Князевич. – Ану, давайте, давайте, я чогось не знаю?

– Не лише ви. Гайворон – таке місце, де всі на очах. Антон Мазур, наш сусіда, через шість хат. Дуже близький сусіда вважається. Думаєте, його батькам удалося приховати, чому й через кого він вилетів із інституту, в якому я теж навчалася?

Стоп.

Ігор не стримався, клацнув пальцями.

– Чекайте… То ви – та сама вчителька, яка впізнала Новицьку?

– Батьки Антона її не знали особисто. Але я їздила до нього в лікарню, ми ж не чужі, сусіди. Він говорив – телефонувала ця жінка. В кабінет головлікаря, підгадала, коли старі Мазури будуть десь поруч. Що говорила, що пропонувала, не знає до ладу. Чого ж Антона не вважають жертвою? Її жертвою, чому? Про себе вже не кажу… Ви думаєте, мене зваблювали, водили в кіно, поїли шампанським, обіцяли одружитися, родину, дітей, сімейне щастя? Так думають у селі. Не говорять – але думають: нагуляла дівка, злякалася, ще більший гріх зробила… Ні, якби ж то Боровчук хоч для вигляду щось пообіцяв, у чомусь признався, хай би говорив про любов, тримаючи пальці навхрест…

– Навхрест?

– Так роблять, коли брешуть, не знали? Аби ж він мене дурив, хай на годину дав відчути себе тією, яку кохають… Він діяв грубо. Сказав – я комсомолка, а він комсомольський вожак. І якщо не поступлюся, буде те саме, тільки не надто приємно. Для чого мені неприємності? Не повірила… Кому це доведеш? Нікому. Боровчук потім… після всього… зустрів мене в селі, сказав: усе знає, тепер я нікому тут не потрібна, крім нього. І зараз узагалі безпечно нам із ним щось робити… Значить, я теж не жертва?

– Я такого не говорив.