Розділ «10 Божа кара»

– Далі простіше, набагато. Лизгунов Андрій Іванович, у повоєнний час командував винищувальним загоном МДБ. Особисто розстрілював бандерівців як ворогів радянської влади, чим вельми пишався. Казав уже тобі – дуже любив виступати, особливо перед школярами. У Гайвороні теж бував не раз. А там село… Як тобі сказати… Майже в кожній хаті хтось підтримував бандерівців, а чоловіки – ті практично всі пішли в ліси. Нічого тобі більше не говоритиму, Ігорку, край у нас такий, непростий у цьому плані. Але виглядало це таким чином: приїде Лизгунов у село, йому наженуть у клуб людей, і він вихваляється, як убивав їхніх дідів, навіть чиїхось батьків.

– Значить, його могло ненавидіти все село?

– Не могло. Ненавиділо. Сам розумієш, причину я в жодній доповідній не напишу, мені її тут-таки в КДБ покажуть. Зачитають із вираженієм…

– Гаразд. Із Боровчуком що?

– З комсомольцем? Найпростіше – дівчину зґвалтував. Шкільну вчительку, молоду. Зі свого ж села. Вона батькам не признавалася, втекла ніби на якісь там курси, хто це перевірить. Сама ж аборт зробила, підпільний. Потрапила туди якась інфекція, ледь відкачали. Але дітей, кажуть, у неї вже ніколи не буде. Батько ходив куди слід, там йому пояснили, як змогли: Юрко Боровчук не міг такого зробити, він комсомольський активіст, кандидат у лави КПРС, і з ким там його донька загуляла, хай сам розбирається. Ще згадували щось про моральне обличчя молодих радянських вчительок, таке… Інакше це звинувачення легко можна подати наклепом на владу. Знаємо, значить, ми тут вас, бандерівців прихованих.

– Чому з Боровчуком сам на сам не розібралися?

– Тато намагався. Той сказав: піде та напише заяву, мовляв, на нього, комсомольського ватажка, скоєно замах із антирадянських міркувань. Чоловік не захотів бруднити рук. Зійшло на гальмах.

Відчуття недосипу та хронічної втоми непомітно зникло. Князевич почувався зараз бадьорим як ніколи. Легко підвівшися зі стільця, він пройшовся кабінетом, навіть не зважаючи на цигарковий попіл, котрий падав тепер просто на підлогу. Пилипів стежив за ним з-під лоба.

– Тепер ти розумієш, майоре, що в купи людей був мотив звести рахунок з усіма трьома? І замикається коло підозрюваних на Гайвороні.

– Тоді вже з кожним із трьох, а не з усіма разом, – поправив Орест.

– Чому так?

– До Новицької могли мати претензії рідні того нещасного хлопця, Мазура. Але погодься: формально не вона скалічила його в Забайкаллі. Так, він пішов у армію, бо наша вірна комуністка домоглася його виключення з інституту. Тільки припустімо, що хлопець потрапляє кудись в інше місце і з ним там за два роки нічого не стається. Більше того – дослужується до сержанта, більшість українців у військах сержанти.

– Виправдовуєш Новицьку?

– Нема сенсу, вона все одно вже в могилі. Тепер візьми Лизгунова – якщо в селі мало не кожен міг мати до чекіста на пенсії зуб, це не означає, що той зуб у когось проріжеться. І головне: я навіть у теорії не припускаю змови двох скривджених селян проти двох абсолютно різних людей. Приплюсуй сюди ще Боровчука. Батько скаліченого в армії хлопця, хтось із тих, чиїх родичів розстріляв Лизгунов, і тато скривдженої дівчини домовилися по черзі труїти своїх кривдників водою? Та ще й лишати в околицях рідного села, явно наводячи на слід? Так ти це собі уявляєш, таку версію повезеш у Київ? Навпаки, якби так було, трупи вивезли б куди завгодно, аби подалі! Згоден?

– Проте не всюди є джерело з такою славою! Не всюди жива вода, що, як мені тут розказали, перетвориться на мертву, коли її вип’є грішник – до того ж вірний комуніст! Боровчук, як я собі мислю, вважав себе партійним без квитка. Ні, майоре, все це тягне справді на ідеологічну диверсію. Той, хто поїть грішників отруєною водою, прикриває свій злочин старою казкою. Так чи ні?

Пилипів пожував губами. Не витримав – теж підвівся, ступив до сейфа, витяг із нього почату пляшку коньяку. Навіть не дивлячись у бік гостя, хлюпнув собі в склянку. На око вийшло трошки більше ніж п’ятдесят грамів. Рішуче, навіть демонстративно перехилив, поставив пляшку назад, замкнув сейф на два оберти ключа. Вийняв ключі, підкинув на долоні в’язку, сховав її глибоко в кишеню формених штанів. Потім висунув верхню шухляду, взяв тоненьку течку, що лежала просто згори. Поклав на стіл, притиснув долонею, сів.

– Усе так, капітане. Навіть дуже так. Але є речі… Як би сказати… Словом, є щось, чого ми справді не можемо пояснити. Навіть озброєні наукою, лабораторіями, мудрими дядями й цьоцями з ученими ступенями. Я б погодився з тобою, Ігоре. Особливо – про чиюсь там помсту, тут логіка залізна. Бери всіх скривджених як конкретними особами, так загалом радянською владою – і вперед, розколюй, працюй на результат. Хтось та й зізнається. Одне «але», точніше два. Слухаєш мене?

– Тільки тебе й слухаю.

– Добре. Як уже сказано, ніде нема підтверджень тому, що хоча б одному з трьох вливали отруйну воду силою. Нема жодної офіційної, завваж – о-фі-цій-но-ї! – заяви про зникнення безвісти перед тим, як виявили тіла. Порушити хоча б одну справу означає засекретити її: допити виявлять особисту неприязнь людей до кожного померлого, факти матимуть підтвердження, а міліція – геморой. Кожен протокол уже стане антирадянським за своїм змістом. Там комуністка сексуально нестримана, там колишній кат, що пишається своїми діяннями, там секретар комсомольської організації, він же – ґвалтівник. Для Києва такі справи звичайні? Бо в нас, знаєш, на весь Тернопіль тільки один чоловік робить як знає і нічого не боїться.

– Хто?