Розділ «Якби мурахи були великими»

19 вересня ближче до обіду Санітара і ще двох солдатів обміняли на трьох сепаратистів. «Ти яблук і кавунів наквасила? – перше запитання, яке він задав дружині телефоном із машини полковника Рубана. – М’яса ще хочу і печінки смаженої», – так сильно він думав про їжу. Навіть не думав, ні – так наполегливо говорила всередині нього людина, яка хотіла жити і їсти.

У Дніпропетровському шпиталі дружина знайшла його в палаті під крапельницею: жовтого, худого, знесиленого. Володька простягнув руку – поцілувала, стала навколішки поряд із ліжком. Поки дружина мовчки плакала, хотів пожартувати, але довго підбирав слова, жарт ніяк не жартувався – насправді це він так намагався відволіктися, щоб не заплакати самому.

Потім він довго і з насолодою їв квашені яблука, печінку, м’ясо, кавуни, печінку, знову яблука, поки дружина не забрала з табурета тарілки, злякавшись завороту кишок. «Хочеш, тебе розвеселю? – запитала, і показала на мобільному телефоні збережене повідомлення з «твітера» президента.

Сьогодні було звільнено з полону троьох українських офіцерів-розвідників:

Догоса В. М., Йовіца Д. А., Мандижу Е. П.

Слава Україні!

Вони довго сміялися – всі прізвища в повідомленні президента виявилися молдавськими. Молдавський спецназ якийсь! Звичайно, це випадковість, збіг обставин, але однак – дуже смішно: ну, який із нього, звичайного вчителя фізкультури в технікумі, «офіцер-розвідник»?! Але і кольнула ця дрібна президентська неправда, підготовлена для яскравого слівця, для публіки – боляче. Хіба не можна було написати так, як є? Хіба цінність життя простого санітара менша, ніж цінність життя «офіцера-розвідника»?

Наступного дня Санітар здивувався по-справжньому. В палату, несміливо посміхаючись, зайшов боєць у лікарняному одязі – Санітарові здалося, що він десь його бачив, майже випадково, мигцем, але зустріч ця була дуже значною, важливою в його житті. Боєць стояв і нікуди не квапився, посміхаючись, ніби доброму знайомому:

– Візьми, – сказав, – і простягнув його старий телефон.

І тут Санітар його впізнав, хоча і зачіска в того була коротша, й обличчя світліше, і, головне, очі зовсім інші – людини, що ожила. Горинич – такий у бійця виявився казковий позивний – розповів, як вивів двох поранених із «котла», як ішла на виручку Санітарові й іншим пораненим група і як попала під міномети, залишивши в полі одного «двохсотого». Це була недовга розповідь, але дуже потрібна для Санітара – зараз, опинившись у такому паскудному положенні, для нього вкрай важливо було почути, що його там не кинули, не забули, і, як би вони, бійці-добровольці, не лаяли командирів і штаби, його намагалися врятувати, навіть, як виявилося, ціною чийогось життя. І Санітарові стало неймовірно шкода того хлопця, який склав голову десь під Новокатеринівкою заради того, щоб знайти невідомого йому хлопця з Полтави, який лежав невідомо в якій посадці з відірваною ступнею, невідомо, живий чи мертвий.

Санітар розповів Гориничу все, що з ним сталося, до найдрібніших подробиць, нічого не втаюючи, так, як навіть не розповідав і дружині – від мурах до повідомлення президента в «твітері». Посміялися. Потім доїли печінку і закусили квашеними яблуками.

– Дуже смачно, – сказав Горинич. – Спасибі, друже!

– Та немає за що. Ніяк наїстися не можу, знаєш…

– Чесно кажучи, – сказав Горинич, – там, у посадці, коли ми пішли, я не вірив, що ти виживеш. – Поглянув із жалем на ногу Санітара. – Але все могло закінчитися інакше, коли б не міномети. Якби дійшли до тебе…

– Закінчилося б інакше, якби мурахи були великими, – відгукнувся Санітар.

– Що? – не зрозумів Горинич. – Поясни.

– Якби мурахи були великими, – повторив, посміхаючись, Санітар, – мені б не довелося їсти мух. Розумієш?