Розділ «Якби мурахи були великими»

Смак часу втрачається разом із відчуттям реальності. Свідомість повертається повільно. Поруч – все той же боєць. Сидить, згорнувшись калачиком, обпершись спиною об дерево, схиливши русяву голову на руки, міцно затиснувши ногами автомат. Заснув?

– Агов, друже! Ти що тут робиш?

Бійцеві років тридцять – Санітар уперше побачив його обличчя – почорніле, з утомленими сірими очима, що втратили віру, – дивився на нього і нічого не бачив, мабуть, сильна контузія.

– Агов, друже! Це я, Санітар!

– А… так. Заснув.

– Ти що тут робиш? Чому не йдеш?

– Я тебе не кину. Ми тебе потягнемо… Ми вийдемо.

– Хто потягне? – двоє поранених лежали без руху неподалік. – Один кров’ю спливає, другий сам ледь іде.

– Я потягну!

– Ми так не вийдемо, друже. Мене на ношах нести потрібно двом здоровим – я важкий, дев’яносто кілограмів. Ти виведи цих двох, а потім повернетеся за мною. А так потягнете, впустите, смикнете яку-небудь артерію – і все, прощай, Володька. Ні, я тут полежу. Лише перемотай мене, я розповім, як правильно.

– Добре.

– Ти лише повернися, друже. У тебе карта є?

– Звідки? Карт навіть у командирів не було. Забув, як їхали?

– А мобілка? Агов, брати! – окликнув поранених бійців, які розплющили очі. – У вас телефони є?

Ті покачали головами.

Дістав із санітарної сумки мобілку, вставив акумулятор – ділення «зв’язок» блимало останньою сходинкою. Написав повідомлення куму: «Нас розбили. Лежу поранений в посадці. Дзвони на цей номер», – натиснув «відправити» і підкинув телефон якомога вище, майже до самих гілок. Телефон перекинувся в повітрі і впав метрів за два від Санітара.

– Подай телефон, друже.

Боєць приніс телефон:

– О! – зрадів, есемес-повідомлення відправилося. – Візьміть собі. Тут однак зв’язку немає, він вам більш потрібний буде, – віддав без жалю трубку. – Як тільки з’явиться зв’язок, повідомите, де я, хай забирають.

– Кому дзвонити?