Розділ «Якби мурахи були великими»

– «Не питай, чом заплакані очі…»

– Що-що? – не зрозумів жарту хірург.

– Пісня є така. Українська народна…

На цих словах Санітар випав із реальності. Опритомнів уже в палаті. На нього недружньо дивилася молода жінка:

– Я волонтер. Вам допомагатиму, – сказала вона. Санітар не відчув ані тепла, ані співучасті в її словах. – Принесла вам мило, рушник, зубну щітку і пасту. І капці… Себто… один, – зніяковіла і мимоволі поглянула на ноги Санітара. Він відчував із самого початку – щось не так, щось не те, спробував підвестися – Інна, так звали волонтерку – підхопила за руку. Доторкнувся до місця, де має бути нога – порожньо. Порожньо майже до самого паху. Зчепивши зуби, опустився на подушку, крупні краплі поту виступили на лобі. Це все міняє, це настільки все міняє – тому, хто має дві ноги, ніколи не зрозуміти, яка величезна різниця – ці сорок-п’ятдесят сантиметрів від гомілки до паху. Це різниця в ціле життя: у сотні не пройдених самостійно кілометрів, в тисячі не здійснених найпростіших справ, у десятки тисяч не зроблених елементарних рухів. Не знайти слів, щоб передати цей відчай і цей біль, які Санітар відчував у ті дні.

Незабаром Інна принесла їжу і чисту футболку, а ще через день – милиці. Розмови між ними відбувалися короткі, в основному на побутові теми. Як тільки мова заходила про політику, Інна насторожувалася і запитувала: «Навіщо ви до нас прийшли?» Питання звучало настільки абсурдно, що Санітар спочатку губився, що відповідати. Інна дозволяла зі свого мобільного телефону дзвонити дружині, і сперечатися з нею Санітар не хотів. Дружина трималася з останніх сил і говорила, що робить усе можливе, щоб його визволити: дзвонить по штабах, включає в списки по обміну, виходить на знайомих у Донецьку і ще десь поруч, а він кожного разу просив привезти, коли його випустять, квашених яблук і кавун, свої улюблені ласощі.

Перші кілька днів після операції Санітар пам’ятав погано, й Інна залишалася його єдиною єднальною ниточкою із зовнішнім світом. Світ внутрішній занурився в морок і хаос – він лежав у лікарні в окупованому сволотою чужому місті з відрізаною майже до пояса ногою; пам’ять відмовляла, думка працювала пунктирно і непослідовно, він знаходився в полоні і перспективи вийти мав вельми туманні.

– Чому ви мені допомагаєте? – запитував він кілька разів в Інни, але та нічого не відповідала. Мабуть, це питання Санітара звучало для неї настільки ж абсурдно, як і її запитання: «Навіщо ви сюди прийшли?» – для Санітара.

Через чотири дні приїхали кілька чоловіків з автоматами і забрали його у військовий шпиталь ім. Калініна, де в підвалі поклали разом із кількома пораненими українськими військовополоненими. Прямий зв’язок із дружиною зник, про Інну можна було лише згадувати, наче про світлого ангела або архангела Михайла. Годували інколи кашею з водою і хлібом, а інколи або забували принести навіть і цей скромний харч, або просто не хотіли нести, але Санітар хліб ховав про запас під футболку, і так рятувався в голодні дні. Кілька разів приходили люди з різних сепаратистських відомств і управлінь безпеки, розпитували: хто такий, номер частини, хто командир, яке завдання? Словом, нічого надзвичайного, хіба що не вірили, що він – простий санітар: мовляв, не може непідготовлена людина вижити в таких умовах із такими пораненнями. Значить, спецназівець, розвідник, тож давай розповідай, де проходив спецпідготовку. Санітар міг хіба що сміятися у відповідь, але не сміявся – зайве це. Відповідав детально, багато та ні про що. Та й що він міг знати? Їм наказали – вони завантажилися у вертольоти. Прилетіли, сіли в машини, поїхали, заблукали, потрапили в засідку під обстріл. Пів батальйону – трупи. Ось і вся його війна.

Кілька разів Санітар чув, як на вулиці стріляє в повітря охорона шпиталю – це рвалися в підвал сепаратисти, які привезли на операції своїх понівечених у боях товаришів. Хотіли поквитатися з укропами, дострелити поранених полонених – не пропустили.

З одним із співробітників місцевого МДБ, добре начитаним чоловіком із двома вищими освітами, який чудово говорив українською мовою, у нього навіть зав’язався діалог на геополітичні теми. Той із задоволенням розвивав теорії жидо-масонських змов і був ревнивим прибічником соціалізму з людським обличчям. Долю Донбасу як окремої держави вважав зумовленою історично. Єдине, що йому не подобалося – як розташована гама кольорів на прапорі «денеер»:

– У нас кольори на прапорі – чорний вгорі, червоний і синій. Чорний – вугілля, а червоний і синій – кольори прапора Української Радянської Соціалістичної Республіки, – віщав і активно ворушив у темпоритм розмови волохатими бровами над великим носом і розмахував протоколами допитів емгебешник. – Так от я і сперечаюся з ними: якщо чорний – це уугілля, то чому він угорі? Чорний внизу має бути, під землею ж вугілля, а не в небі!

– Це небо від війни закоптилося, – пожартував Санітар, але емгебешник його, здається, навіть не почув.

Сергій Володимирович – так його звали – приходив до Санітара кілька днів поспіль, і кожного разу йшов задоволений, з об’ємно заповненим протоколом. «Що він там пише? – дивувався Санітар. – Він же і не запитує ні про що конкретно», – але стосунки прагнув не псувати.

І треба ж було так статися, що в один із вересневих пізніх вечорів за великим п’яним столом в одного з ватажків сепаратистів – Біса, який обмивав чи то чергове звання, чи то чергову медаль, Сергій Володимирович розговорився з українським полковником Рубаном, який займався обміном військовополонених. Випили, поговорили про те, про се, Рубан дістав списки військовополонених, Сергій Володимирович пробігся очима і ткнув пальцем у рядок:

– А я з цим хлопцем сьогодні вранці розмовляв. Без ноги, в шпиталі ім. Калініна лежить у підвалі.

– Обміняємо на твого? – Рубан ніколи не упускав сприятливих можливостей для переговорів. – Завтра зранку?

– Чому ні? Гарний хлопець.

Уранці Сергій Володимирович зайшов до Санітара в підвал і звалив його на плечі:

– Ну, друже, машина за тобою приїхала. Міняти будемо, – сказав і виніс нагору.