TextBook – Дивися, снайперка розбита лежить! Михалич, он патрони, позабирай. Е, тут людина під гілками! Живий? – голова нахилилася над купою гілок і зависла над Санітаром. Він ніяк не міг розгледіти, як виглядає його рятівник – не було сил підняти голову.
– Ні, мертвий, – глухо пожартував у зім’яту траву. Мурахи розсміялися і покидали, тримаючись лапами за животи, свою ношу.
– Куди тебе бабахнуло?
– У руку і ногу. Ступню відірвало.
Мужики розібрали гілки, поглянули на рану і почали тихо матюкатися.
– Тут же погнило вже все, б…!
– Пити.
– У нас немає з собою.
– Подивіться в беемпе.
– Там немає нічого, ми дивилися. Давай, полежи тут трохи, ми зараз, – і швидко пішли.
Санітар закрив очі й знову відкрив – нікого, але гілки розкидані. Значить, дійсно хтось приходив, говорив. А, може, це він сам у мареннях розкидав своє укриття, намагаючись вирватися з полум’я жару? І говорив сам із собою?
Повернулися скоро, з жінкою на ім’я Свєта, яка вколола димедрол і посипала рану знезаражувальним порошком. Мужики підсунули маленьку каструльку холодного борщу, хліба з салом, але Санітар спочатку надовго припав до пластикової пляшки з водою. Напившись, спробував їсти борщ, але зміг лише випити рідину, жувати гущавину не мав сил.
– Дякую, мужики. Але сало з хлібом не зможу вкусити.
– Ну, ти як? Краще? Ти давай, полеж тут, почекай, ми тобі Червоний Хрест зараз приведемо. Вони їздять тут, трупи збирають, так що якось так…
– Не йдіть!
До вечора Санітар кілька разів засинав, прокидався, впадав у безпам’ятність. Сказати, що він жив надією, було б неправильно – він жив мерехтливим відчуттям, що він ще існує. Навряд чи це відчуття можна назвати надією. Він лежав і дивився в одну точку – як через його руку проклали доріжку життя невтомні мурахи, які тягають на собі, не зупиняючись ні на мить, мурашка за мурашкою, необхідні для мурашиного буття деталі світоустрою: смітинки, павутинки, крила мух, травинки, личинки і багато ще того, чого Санітар або не розгледів, або не запам’ятав. Коли стемніло, мурахи зникли, а замість них з’явилися сумні мужики.
– Червоний Хрест сюди відмовився їхати. Кажуть, тут стріляють. Отож давай, повзи сюди… – і дістали велике квітчасте диванне покривало.
Акуратно, прагнучи не потурбувати ногу, мужики віднесли Санітара в старий «москвич-412» і поклали на заднє сидіння.
– Нормально?
– Так.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Якби мурахи були великими“ на сторінці 4. Приємного читання.