Розділ «Якби мурахи були великими»

– А хто його знає, кому. Дружині дзвони, вона розбереться. Або в штаб.

– Добре. Тримайся, друже.

Санітар залишився один у посадці. Один, якщо не рахувати розірваних товаришів, чиє м’ясо він шматок за шматком повільно віддирав від бронежилета і відкидав подалі. Неспішно провів ревізію санітарної сумки: води немає, їжі немає, медикаментів, не рахуючи бинтів, джгутів і пари пачок активованого вугілля, немає. Зате є запальничка і півпачки сигарет – велике діло. Палив помалу, по кілька затяжок, економив. Невідомо, скільки чекати допомоги: добу, дві?

Незабаром пішов дощ, і Санітар подумав, що це добре з двох причин:

1) зникнуть безпілотники і його товариші встигнуть вискочити з-під мінометного обстрілу, а, дасть Бог, і з усього «котла»;

2) можна набрати в каску води.

Набралося пів каски, попив, стало легше. Години через три довелося вирішувати дилему з джгутами: якщо не зняти – нозі очевидний кінець: омертвіє – відріжуть і віддадуть собакам; а якщо зняти, то можна померти тут одразу ж, від утрати крові. Вирішив ризикнути і відпустити джгути. Віджавшись на правій руці від землі – ще мав сили – поглянув на рану і жахнувся від одного лише вигляду. Як не дивно, кровотечі майже не було, в сон не хилило, і він відпустив джгути ще більше, даючи крові можливість циркулювати. Після дощу одяг промок до останньої нитки. Але в цьому, поки не настав нічний холод, є свої переваги – можна брати в рот тканину і висмоктувати воду. Чи знайдуть його свої? Як бійці, що пішли, пояснять, де він знаходиться? Ні карт, ні зв’язку, нічого… А чужі? Якщо і знайдуть, то лише за звуком увімкненого двигуна, не трактор же в посадці молотить. Як його вимкнути? Лише чекати і сподіватися, що палива в баку залишилося небагато. А в цілому, жити деякий час можна – вода в касці є, рана майже не кривавить, місце зручне – боєць відтягнув його в тінь, і листя надійно закриває від сонця. Санітар намагався не спати і вслухався крізь гуркіт двигуна: чи ніхто не іде – не їде, а якщо йде і їде, то хто і куди? Але ніхто не йшов і не їхав: ні свої, ні чужі. Довкола, не вступаючи в конфлікт, метушилися в своїй нескінченній турботі на благо громад лише мурахи – руді і чорні, і роїлися над трупами жирні мухи.

Крізь липкий слиз сну і нічний холод Санітар чув, як десь зовсім поруч запрацювали «гради», відчув, як полетіли на нього купи землі, як падають гілки дерев і обурено шелестить листя, що не дожило до жовтіння. Він пошукав рукою збиті гілки, намацав одну, другу, потягнув на себе, накидав зверху, згріб листя і підгріб під живіт, намагаючись хоч би так захиститися від дикого холоду. Його сильно трусило, і він ніяк не міг упоратися зі своїм неслухняним тілом, яке підкидало над землею. Санітар розумів, що потрібно налаштуватися на іншу хвилю, дістати з пам’яті що-небудь приємне і близьке, розвернути антену в інший від війни бік. Він намагався правильно дихати, думати про щось приємне, згадувати будинок і дружину, згадувати дітей і маму. Він згадував рідну школу й улюблені класи, кращих учнів, інститут фізкультури, де вивчав медицину, улюблених викладачів і тренерів. Він знову побував на змаганнях з бігу, акробатики і плавання, де займав перші місця й отримував спортивні розряди. Він згадував усе підряд – чітко і ясно, і йому було добре від тих спогадів, вони допомагали забутися. Інколи бачення-спогади спотворювалися, немов антена хилилася вбік під силою вітру і болю, і тоді серед чорно-білих блискавок і кольорової екранної крихти з’являлися ті, кого він раніше бачити за визначенням не міг. Наприклад, ближче до ранку з-за беемпе повільно вийшов святий Михайло, високий худий сивочолий чоловік в іконоподібному одязі, тримаючи на повідку, як собак, двох величезних мурах у намордниках – рудого і чорного. Трійця повільно наближалася до Санітара, який уві сні зміг вільно встати на обидві ноги й поспіхом думав, як буде правильніше звернутися до святого: «Ваше Святійшество» чи «Ваше Преосвященство»? Тут антена, мабуть, упала остаточно, і в голові настала темрява.

Опритомнівши, він захотів попити, але виявив у касці замість дощової води лише рідкий липкий бруд – нічними вибухами каску закидало землею. Розчарування ледве не розірвало йому груди, так хотілося пити. Полежавши трохи і подумавши, Санітар зачерпнув жменю грязі й видавив у рот кілька крапель бурої рідини. Десь зовсім недалеко, немов воскреслі з пекла з волі Люцифера демони Другої світової війни, гарчали танки, цвіркотали автомати, бухкали гармати і зенітки. Шум бою то віддалявся, то наближався і ближче до обіду зовсім стих, але зовсім ненадовго. Санітар розумів, що, доки йде стрілянина, за ним не повернуться, і надії немає. А сил не залишалося навіть на те, щоб обтрусити з себе землю, якою його обкидало під час обстрілу, ніби при вітрянці прищами. Терміново потрібна вода, терміново потрібна їжа, потрібний білок, інакше він скоро знепритомніє, а потім помре.

Зовсім поруч, повз руку, продираючись крізь траву і купи землі, мурахи знову тягли на собі палички, сміттячко, листочки, метушилися, кудись квапилися у своїх мурашиних справах. Звичайні маленькі мурашки, без намордників. Мирні комахи, які не знають, що таке «ураган», вирішували свої проблеми природним шляхом. Дуже хотілося пити. Він підтягнув каску і заліз усередину рукою – тільки висохлий бруд. Чому так жарко? Вчора він лежав у тіні. Вивернув шию, поглянув вгору – а, от у чому справа: вгорі сяяв шматок блакитного неба, з якого нещадно палило сонце. Дерева, які вчора густим листям захищали від попадання прямих сонячних променів, тепер стояли голі, як сироти – гілки акуратно, немов бензопилою, зрізало обстрілом. «Чому такі великі мурахи?» – пригадав сон, не здивувавшись ані святому Михайлу, на свято якого народився, ані намордникам на мурашиних мордах, і відчув, як по руці, розносячи лоскіт, хтось біжить. На смак кислий, але якщо розібратися, яка різниця? Якщо йому потрібен білок, то білок ось він, бігає поруч, його лише потрібно зловити. Значить, робити потрібно так: провести язиком від кінчиків пальців якомога вище до ліктя, покласти руку на стежку мурах і чекати…

У сумці, окрім бинтів, джгутів і маркера, Санітар виявив записник. Чому ні? Спробував написати перші слова: «Ранок 29 серпня. Я ще живий», – вийшло непогано. Далі, щоб не втрачати відчуття реальності, він намагався згадувати і вести щоденник, ловити мурах і викопувати дощових хробаків. Вночі піднялася температура, і, спорудивши з гілок короткі лопатки, він знову рив яму, а потім нагріб скуйовджену обстрілом землю довкола себе – збивав жар із палаючого тіла.

Зі щоденника Санітара:

«…Місце дислокації – невідомо. Годинник зупинився о 8.06. Час приблизний – після обіду. Пройшов дощ, боюся, що вночі замерзну. Хочу пити. Воюють політики, а ми – м’ясо, скрізь на мені – м’ясо, хлопців розірвало. Шматки людського м’яса схожі на баранину. Вже злітаються мухи. Ось для кого війна – мати рідна. Болять пальці на нозі, і п’ята, і кісточка, якої вже немає. Синові – вчися, мамі – гордися, дружині – не впадай у відчай, дочці – послідовності. Боляче. Братові – допомагай. Собі – мене знайдуть ще живого. Юра Х. – влітку в гості. Знову пішов дощ. Якщо до вечора не висохну – замерзну. Встати не можу. Від болю втрачаю свідомість, можу поворушити лише правою рукою і лівою ногою. Кістки стирчать з гомілки, як зі свинячої ноги – білі і круглі, багато скалок. Стирчать… Дірка наскрізь, а крові мало. Стопа висить на шкірці й м’ясі. Бульйон застигає. Сонце сідає в 19.30, зараз близько 16–17. Живіт мокрий, перевернутися не можу. Послабшав, немає чіткої думки. Олеже, спасибі за броник, реально допоміг, тільки навіщо, невідомо… Відпущу джгут, повинен заснути. Довкола знову обстріл, до мене не дійти. Рука ліва холодна – погано, трусить всього, озноб. Зараження крові? Скільки протягну? Перекинутися б на бік або на спину. Постійно бомблять, на бронику дірки і шматки м’яса, шматки м’яса скрізь. Спробував перевернутися – відключився. Відключився наскільки? Хочу спати…

Удома – ХРАМ, день храму першого Пречистого. Скільки наших розірвало? Двох, трьох, чотирьох? Екіпаж не вибрався. А може, і вибрався і десь поруч лежить. Де я узяв другий джгут, не пам’ятаю. Спина мерзне. Хочу на сонечко. Поруч міна вибухнула, влучний розрахунок. Чий? Як я зліз із броні? Нога болить. Скільки ноги відріжуть, якщо знайдуть? Хто різатиме? Хто-небудь вижив? Стріляють поруч. Залетить міна в «зеленку» – мені хана, відмучився. Вітер холодний, може, підсохну. Хто знайде хлопців? Хто знайде мене? Коли відправлять додому, чи будемо безвісти зниклі ми? А у мене місця на кладовищі немає. Коли на моїй нозі почнуть пастися мухи? Коли вона почне гнити? Чи доживу? А нам обіцяли медикаменти. Суки. Нічого не дали, окрім джгута і бинта. Де моя аптечка? Як ми заїхали в осине гніздо? Де варта, де колона? Хто і коли збере трупи? Погниємо тут безвісти. У мене не лише ногу відірвало, шкарпетку також і берць. Бинт просочився кров’ю, обліпили мухи. Ще півпачки сигарет. Вночі підкурювати не можна, обстріляють. Пити. А ми лінії… мінометів і беемпе. Не можу зрушити з місця. Відключаюся. Якщо не затихне, обстріляють. Не одні, так інші… Сонце сідає. Навряд чи дотягну до ранку. Завжди намагався чинити по совісті, якщо кого коли-небудь образив, прошу вибачення. Маю честь.

Доброго ранку. Замерз так, що боків не відчуваю, б’є все тіло. Росу не випив, а що питиму, не знаю. Вночі працювали «гради». «Зеленку» не впізнати. Поруч били. Потрібно обробити рану і перемотати. Цікаво, де берць? Як він? Хочу квашених яблук. Мокрих і соковитих. І кавун. Мене вже, напевно, записали в «двохсоті», і похоронку прислали. Як там мама переживе? Дочка з сином не поїдуть на навчання. Даремно. Вже близько шести, а обстрілу немає. Близько 7 ранку. Пити. 29. Холодно, одяг сирий. Де отці-командири, які обіцяли нікого не кидати? А вони і не чухаються, насрати їм на нас, власні шкури їм дорожче. Беха ще працює. Там тепло. Завтра почнуть смердіти трупи і моя стопа. А ще через пару днів і я. Якраз до 1 вересня. Іронія долі. Галюцинації і сни наяву – друзі приносять воду, багато води, а я не можу напитися.

Уранішній моціон почався – обмін мінами. Під час обстрілу точно ніхто не прийде. Останній раз їв учора в обід. Необхідно підтримувати сили. Ловлю мурах. Мало, але хоч щось. Тремтіння, але вже не від холоду, а від слабкості. Довкола канонада. А наді мною пташки співають. До чого б це? Близько 11-ї вже. Мене так мучить спрага. Поганий знак. Загальна слабкість. Сонливість. Озноб. Хочу заснути в сауні. Стріляють скрізь із мінометів, хто де, не розібрати. Кумедно слухати, як над тобою пролітають міни. Якщо хоч одна попаде в дерево і розірветься, мені кранти. Роздовбати б комбата за те, що випустив без індивідуальних аптечок. Зараз згодилися б. Потрібен сильний антибіотик. Близько 12 – 13-ї. Самопочуття хрінове. Куплю спальник, кину в нього грілку і не вилазитиму.

Під’їхати через 5 днів трупи зібрати. А можна і на поранених наштовхнутися, а їх лікуй ще потім. Іронія долі. Я сам зміг допомогти лише 3 хлопцям, а собі четвертому вже нічим не можу. Сама рана майже не болить. А п’ята ось-ось із середини розірветься. Шкіра на руках зморщилася – зневоднення. Близько 14 – 15-ї. Беха нарешті замовкла. Тиша, хоч око виколи. Зате міномети краще чутно. Рій мух злітається, у них банкет. Немає сил накрити рану. Вже не можу спіймати мураху. Дожився. Пальці на нозі, як… При спробі поворушитися – пекельний біль у рані. Дружина, спробуй відновити сім-карти, хто залишився живим. Можна передзвонити.

Дім – є, син – є, дерево не встиг посадити на стадіоні, щоб ховалися в тіні й мене згадували. Відчуваю, не дотягну до 55. Прожив добре, повноцінним насиченим життям. Думаю, буде кому мене згадати. Вмираю, як у казці: лежить молодець у чистому полі, над ним ворони кружляють. І мухи. Вечоріє. Шанси, що мене знайдуть, зменшуються. Вночі ніхто шукати не піде, а її ще пережити потрібно. Судома зводить пальці на здоровій правій руці, цікавий симптом…»

Не пам’ятаючи себе, Санітар опритомнів і відчув, що якщо зараз, протягом короткого часу, його організм не отримає рідини, хоч би кількох крапель, не отримає хоч би кількох крихт їжі, то він помре вже через кілька годин – якщо не від спраги і голоду, то з відчаю. Дихання давалося насилу, за декілька діб ніс забився слизом, і Санітар подумав, що було б непогано… Акуратно, немов безцінний напій, він видавив рідину з обох ніздрів і змастив нею сухий язик і потріскані губи, відкрив рот і став терпляче чекати. Перша муха прилетіла хвилин через п’ятнадцять, довго і ненависно-нестерпно лоскітно повзала на губах, відлітала, як тільки він кліпав віками, тому очі довелося закрити і працювати наосліп. Нарешті, муха заповзла на язик, і Санітар різко закрив рот і одним ковтком проковтнув здобич. «Не треба так квапитися. Треба жувати, ретельно ворушити щелепами», – насварив він себе. Наступна муха прилетіла хвилин через п’ять, її Санітар зловив одразу, і, ніжно розчавивши зубами, неспішно пожував. Жодної відрази він не відчув. Просто плямкнуло в роті тільце – і все. «Шкода, що не можу відірвати крила. Від них, однак, жодної користі». Вночі його колотило від холоду так, що він боявся, що відірветься ступня.

Опритомнів він від чоловічих голосів, які чулися прямо над головою. Не свої і не чужі, місцеві мужики, троє. Санітар не вірив своїм вухам – не святі, не мурахи і не опариші, а звичайні живі люди, з крові й плоті, стояли над ним і вели розмови. Серце забилося від радості, він хотів закричати зі всієї сили: «Я тут! Допоможіть!» – але дихання перехопило, і він лише тихо захрипів, видавивши з себе хіба що кілька звуків, мало схожих на людські.