Розділ «Якби мурахи були великими»

– Ти той, добре, що в такій формі, на російську схожа… І без нашивок. Коли блокпости проїжджати будемо, кажи, що ополченець.

– Хто?

– Ополченець з «денееру». Ферштейн?

– Яволь.

– Ну, давай-давай, поїхали, – один сів за кермо, двоє почали штовхати машину. – Акумулятор кулями посікло, зрозумів? Ось така війна, б…

Їхали недовго, до заправки. Санітарові здалося, що пістолет від колонки побув у бензобаку всього декілька митей. Запитав:

– Бензину немає?

– Бензобак у машині пробитий. Все, що вище за літр, витікає. Так і їздимо тепер.

По дорозі заскочили в село набрати води. Почув уривок з розмови: «Нічого після обстрілу не працює, вода лише колодязна…» Чиста, холодна, нічого смачнішого Санітар не пив останні років сто. Його переповнювало відчуття радості, перемоги над смертю, він розумів, що перше своє завдання – вижити, він, напевно, виконав, а що буде далі…

– Зберися, давай, укропе. Зараз блокпости підуть. Тебе як звати хоч?

– Володька.

– Звідки сам?

– З Полтавщини. А ми куди їдемо?

– У Старобешеве, в районну лікарню, більше нема куди. Ти там, коли на свою Полтавщину повернешся, всім розкажи, що українська армія вбиває мирних мешканців. Вас тут, укропів, ніхто не хоче. Так і скажи!

Санітар сперечатися не став. Але й обіцяти також. На першому блокпосту проблем не виникло: перевірили паспорти, запитали, хто на задньому сидінні, мужики відповіли, що поранений ополченець. Солдат заглянув у машину і нічого не сказав, махнув рукою: мовляв, проїжджайте. Другий блокпост пройшли так само: паспорт – Санітар відзначив, що всі солдати відкривають паспорти вертикально, ніби закордонні – хто в машині, куди їдете, проїжджайте.

У лікарні все було, як у посадці, лише зі стінами: світла немає, медикаментів немає, лікаря немає, їжі немає, вікна розбиті. Коли діставали з машини, під Санітаром порвалося красиве квітчасте покривало, і хтось із мужиків перелякано заголосив: «Ну, все, капець мені! Дружина за покривало голову відкрутить!» Мужик скаржився на долю так щиро, що Санітар не витримав і голосно істерично засміявся, так, що другий раз злякався, що від здригання тіла відірветься ступня. Це ж треба: ризикували життями, їздили під обстрілом, везли укропа, бак у машині пробитий, акумулятор розбитий, а ось за покривало убивається людина!

– Е, ти чого?! – мужики перелякано заметушилися довкола нього. – Ти в голову не поранений?

– Нервове, – спробував він зупинити тремтіння, але вже не зміг.

Медсестри поклали Санітара на стіл у санпропускнику і почали на нього дивитися, розводити руками й охати, як на прокаженого. Поки півгодини несли глюкозу для крапельниці й перекис промивати рану, вони розпитували мужиків про бій і політику, цікавилися, чи буде війна йти далі й чи погодиться Україна на від’єднання Донбасу. Санітар із цікавістю розглядав своїх рятівників, але ніяк не міг запам’ятати їх імена, настільки в той момент вони здавалися однаковими: темні спортивні штани і майстерки, футболки невизначеного кольору, гумові капці, безбарвні очі, темно-русяве волосся, середнього зросту, ніби брати. Коли стали віддирати засохлі бинти, по кімнаті розійшовся солодкий трупний запах плоті, що розкладається, і одна з медсестер утекла, ридаючи і тримаючись рукою за рот, стримуючи блювоту. Перекис із алюмінієвих кухлів лили прямо на рану, змиваючи опариші у відро. Санітар, сівши, бачив, як вони один за одним, мимоволі випадають зі своїх затишних ямок в його нозі. «Так і не встиг спробувати», – подумав без жалю. Рідини разом з опаришами і гноєм набралося з чверть відра.

– Ви могли б мені додому подзвонити, дружині? – запитав Санітар. – На домашній, я номер пам’ятаю. А то вона з двадцять восьмого серпня…