Розділ «У кожного свої плани»

Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»

Стелла не ставила зайвих питань, із розумінням подивилася на друга, увійшовши. Коля показав жінці знак «ОК» – скручений із великого і вказівного пальців бублик. Вона хитнула головою й, цвірінькаючи з дитиною, подалася на свою територію.

За годину Микола сидів у поліцейському кабінеті, де нещодавно Жужа вчинила істерику. На нього задумливо дивився той самий офіцер, що заспокоював українку, – пан Катонен. Вони довго мовчали. Нарешті, фін розтулив рота:

– Навіть не знаю, що з вами робити, – подивився недвозначно на іншого поліцейського, з яким ділив кабінет. Той відразу згадав, що йому потрібно забрати якісь документи з архіву.

– Не треба з нами нічого робити, – швидко пошепки промовив Микола, коли вони лишилися сам на сам. – Вона покинула дитину, пане офіцере… А ви пропонуєте мені повернутися до цієї стерви?

– Я нічого не пропоную. Але не маю повноважень віддати тобі твій паспорт. До того ж у дитини немає документів.

– Я про все потурбуюся. Мені потрібно буде з’їздити до Гельсінкі, у російське посольство, там випишуть свідоцтво про народження.

– А далі? – офіцерові кортіло дізнатися про плани Миколи.

– Не буду від вас критися, далі про мене ніхто не дізнається. Я не піду ні до Норвегії, ні до Швеції.

– Куди ж? – спокійно запитав фін.

Йому конче було необхідно володіти такими відомостями, бо мав уже деякі плани щодо просування кар’єрною драбиною.

– Штати.

– Далеко. Грошей вистачить?

– Вистачить, – зухвало відповів біженець.

– А-а-а, так-так, дружина твоя бідкалася, що ти усі грошики пригріб… – Микола хотів щось додати, але пан Катонен зупинив його: – Це правильно… бо як моя тікала, то мене з голим задом залишила, – офіцер занурився у спогади, а Микола тихенько сидів, аби не здмухнути удачу, яка, відчував, уже в кишені.

Поліцейський дістав із сейфа червоний паспорт, перед тим перебравши з десяток інших – шукав потрібний. Та віддавати його Миколі не наважувався, усе крутив книжечку в руках та позирав на двері. Не мав права вільно розпоряджатися ксивою.

– Але… Ти відразу їдеш до Гельсінкі… Відразу… Зрозумів? – прошепотів змовницьки.

– Авжеж! Завтра зранку і поїду, – зрадів Коля. – Там за день впораюся з метрикою дитячою і ще за кілька днів – із візою.

Офіцер перервав потік радісних зізнань.