Розділ «В очікуванні»

Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.

– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.

Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.

– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.

Той довгим поглядом подивився на дружину:

– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?

Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.

– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.

– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.

На цьому й зупинилися.

– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.

Дочка не розпитувала, куди саме, за півгодини вдяглася і чекала біля дверей.

Максим Петрович поспілкувався спочатку з Іриною Романівною. Люся сиділа в коридорі й крізь наполовину засклені двері бачила, як вони розмовляють. У лікаря на лобі раз по раз утворювалися зморшки, мама часто-густо зиркала на доньку й вимушено всміхалася, швидко викладаючи родичеві, що змусило їх звернутися до нього. «Думають, що я божевільна, – розмірковувала Людочка. – Може, й так… Але якщо я усвідомлюю такі тонкощі, вірогідно, мої справи ще не такі кепські…»

– Людо, зайди до нас! – почула голос мами й пішла до кабінету.

– Привіт! – дядько Максим, як завжди був привітним.

– Рада вас бачити. Мама розповіла, що Коля у мене забрав дитину?

Максим Петрович зиркнув на старшу Жужелицю, підморгнув їй, взяв за руку Люсю й повів її за собою.

– Ми до палат. Невдовзі повернемось. Іро, ти тут посидь.

Ірина скочила з місця, думаючи, що Максим має намір госпіталізувати Людочку.