Розділ «У кожного свої плани»

Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.

– Можу зробити, що полетиш іще сьогодні вночі, – почав і спинився. Микола вже хотів був кидатися на нього з обіймами, але той відсік такі прояви вдячності. – На штуку більше.

– За мене півтори, за малу – півтори, та ще штука зверху? А квитки?

– Якщо братимеш за три години до відльоту – стануть тобі вдвічі дешевше. От ти й заощадиш цю штуку.

Микола довго думав, підраховував. Дійсно, те на те й виходило. Він не мав іншого виходу, як погодитися. Віддав документи Стефану й почав чекати. Незнайомець пообіцяв повернутися за кілька годин. Домовилися зустрітись у кафе неподалік. Туди Микола й подався, бо дуже зголоднів, як, зрештою, і мала.

О десятій тридцять п’ять вечора Микола Бабенко з дочкою Сеньєю Бабенко сиділи у залі очікування аеропорту Вантаа. Рейс на Каракас уже було оголошено. Учорашній біженець, а тепер вільний мешканець світу, разом із малою безперешкодно минув пункт контролю й тепер із завмиранням серця чекав, коли відчиняться двері до літака, який занесе його до чорта на роги, в далеку далечінь, подалі від зрадливої дружини. «Усе, вона мене ніколи не знайде. Нехай живе, як знає. Я її, суку, викреслив із життя», – силувався розбурхати у собі ненависть. Джейн підхопила ниточку його роздумів і запитала, кривлячи ротик: «А мама?» Миколі так кортіло сказати: «Мама – шльондра, кинула тебе», але стримався й відповів: – Мама… приїде… Потім… Колись… Може…

Їх зняли з борту літака представники служби з контролю за незаконною міграцією в Об’єднаному Королівстві. Виявилося, що цей літак робив дві посадки для дозаправки. Перша з них у Великобританії й лише друга в Штатах.

Микола довго пручався, не бажав виходити з салону авіалайнера, який уже звільнився від пасажирів. Англійський офіцер із холоднокровністю, гідною аборигена туманного Альбіону, пояснив, що в разі непокори документи пасажира перевірятимуть більш ретельно, ба навіть прискіпливо. І якщо раптом виявиться, що вони фіктивні, – українцеві загрожуватиме в’язниця.

– Поки ви затримані, бо не змогли довести, що летите саме до Каракаса. Є підозри, що ви зіскочите в Сполучених Штатах. А це неприпустимо, – пояснював службовець переляканому Миколі, коли вони йшли довгими коридорами аеропорту. – Зараз проб’ємо вас по комп’ютеру, і тоді, якщо все гаразд, полетите далі.

– А якщо не все гаразд? – запитав зморено пан Бабенко.

Офіцер напружився та придивився до Миколи.

– Тоді – назад до Фінляндії.

– Я прошу політичного притулку у Великобританії, – сонно проголосив Коля й ліниво підморгнув здивованому англійцю.

Той довгенько складав докупи почуте, тоді завів Миколу до однієї з кімнат, зачинив за ним двері й за декілька хвилин привів перекладача, секретаря та ще двох поліцейських. Було складено рапорт про те, що з літака, який прямував до Венесуели, зійшов пасажир із малолітньою дитиною та попросив політичного притулку у Великій Британії. За кілька годин усі формальності було узгоджено.

– А наш багаж? – раптом запитав Микола.

– Полетів до Венесуели, – відповіли йому. – За два дні повернеться.

Новеньких прохачів притулку англійські поліцейські відвезли до хостелу, тимчасового житла для біженців, й забули про ще одних шукачів ідеальної території для життя.

Люда перебувала у глибокому ступорі декілька наступних днів після дзвінка до Фінляндії. Відчуття тривоги й невідворотності чогось такого, про що боялася навіть подумати, не покидало ні на хвилину. «Він не зможе відступитися від обіцянок, які дав перед від’їздом», – заспокоювала себе. Упевненості вистачало на кілька хвилин. «Невже не повернеться?» – обдавало крижаним потом. «Його однаково депортують», – шепотіла перед сном, не вірячи, бо знала, що є багато способів уникнути депортації. Майбутнє тікало від Люди, вона не могла вхопити бодай ниточки, аби вигаптувати план подальшого свого життя. Люся Жужелиця десять діб чекала на дзвінок від Миколи… Не дочекавшись, подзвонила до офісу готелю «Варсавуорі» й почула звістку, яка прозвучала, наче вирок:

– Бабенко Нік та його дочка Джейн, – там затихли, вірогідно, шукаючи записи. Тоді продовжили: – Ці двоє минулого тижня покинули притулок.

У Люсі підкосилися ноги, як у часи вагітності. Проте чемно подякувала й, випустивши телефон із рук, розгублено подивилася на маму. Ірина Романівна за увесь час, що її дочка була вдома, жодного разу не спитала, чому вона повернулася сама, які в неї стосунки з чоловіком, що взагалі сталося. Не хотіла ятрити душу. Тепер не витримала: