Розділ «У кожного свої плани»

– Я втратила дитину! – верещала Люда.

– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.

– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.

– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?

Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.

– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.

– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.

Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.