Розділ «Весілля»

Кінець тієї осені видався щедрим на опади, мокрий сніг валив і танув безперервно, змішувався із глевким ґрунтом, перетворюючись на сіру неприємну масу. Ця погода наводила на песимістичні думки про те, що життя – повне багно.

Наречені сподівалися, що станеться диво: вдарять морози й скують до бісової матері усю цю погань, та Бог мав щодо цього власні плани. Ерзац-весілля у селі Коромислинці, на малій батьківщині Миколи Бабенка, було призначено на перше листопада. Їхати від міста не сказати, що довго, а надзвичайно довго. До столиці швидше можна дістатися. Що далі від центрального автовокзалу обласного центру відпливав рейсовий «ЛАЗ», то більше щемило у Людочки в грудях. Їхали до села без Олега Тимофійовича й Ірини Романівни, бо вони забажали бути присутніми лише на церемонії. «І дійсно, – думала Жужа, хапаючи повітря через раз, бо в салоні автобуса так смерділо бензином, що дихати на повні груди було неможливо, – дійсно, навіщо моїм їхати зараз? Весілля лише через два дні. Що їм там робити? Приїдуть уже на саму цере-мо… урочисту ходу», – подумки зареготала від пафосного слова «церемонія».

Людочка й уявити не могла, що їх тріумфально зустрічатимуть на сільській автобусній станції. Кілька десятків літніх людей бозна-чого пускали сльози на свої усміхнені обличчя, чоловіки, заточуючись, трясли в повітрі бутлями з горілкою, дві жінки тицяли Людочці до рук здоровенну хлібину на вишитому (а справді з намальованим гаптуванням) рушнику й лізли цілуватися. Спочатку дівчина намагалася чинити опір, але такі намагання зів’яли, так і не розпустившись, як сказав би поет. У дядька з великим драглистим носом кольору підмерзлої бараболі матеріалізувався баян. В інструменті западало декілька клавіш, але музиканту було не до якості, він брав кількістю та гучністю. Коли натовп рушив вулицею, баян надривно заграв, баби затягли надтріснутими голосами: «Ой, цвєтьот каліна», діти, що бігали навколо галасливого гурту, намагаючись перекричати жінок, волали: «Женіх і нівєста, тілі-тілі тєста». Малих шибеників відганяли, наче надокучливих мух, хворостинами та копняками й сунули почтом далі.

Пройшовши зо два кілометри, процесія звернула ліворуч та виштовхнула Люсю наперед. Біля кожної хати згуртувалося по купці людей, які з цікавістю розглядали міську прийду. Дівчина подивилася назад, мала-бо надію, що побачить там коханого й він бодай пояснить, що відбувається, але Колі, попри його високий зріст, не було видно. Бо всі мешканці села Коромислинці вродилися напрочуд справними. «Родичі, бляха-муха», – подумала Жужа, і їй нестерпно захотілося плюнути під ноги. Людочка вловлювала погляди людей, що стовбичили по обидва боки від шляху. Баби, тітки, дядьки, діти, усі, хто там був, усі, хто на неї дивився, перешіптувалися, гигикали, затуляючи долонями роти, хитали головами й зітхали неприродно глибоко.

– Мені здається, я беру участь у якійсь недолугій виставі, – прошепотіла Люся нареченому на вухо, коли вони врешті-решт опинилися поряд.

– То тільки початок, – відсторонено повідомив коханий, а в Людочки від того передбачення похололо у грудях.

Увійти до хати змогли аж через годину. До цього надворі частувалися, цілувалися та знайомилися. Бабці, тітки, дядьки, племінники, двоюрідні брати й сестри, родичі родичів, родичі сусідів і самі сусіди сунули й сунули до Людочки. І не просто сунули, а ще й смачно цілували її тричі. Дівчина так вжилася в роль постійної цілувальниці, що в якийсь момент припустилася помилки, яка викликала неабиякий резонанс у оточуючих. Було ось що.

Люся, залишившись дивним чином на самоті, побачила бабу в зеленій картатій хустині, яка саме виходила з кухні. «З цією я, здається, ще не знайомилася…» – промайнуло в голові. Вона підійшла до баби, міцно обняла її, притисла до грудей, поцілувала кілька разів, на що отримала у відповідь такі самі гарячі поцілунки та обійми й… почула гучний хоровий регіт за спиною. «Та це ж кухарка», – кричали родичі й хапалися за животи. «Дурненька…» – ця заява мало не вивела Людочку з себе, бо вона думала, що то звернення стосується саме її. «То ж дурненька Тонька-кухарка». До Людочки підійшла мама Миколи й розтлумачила, як нерозумній дитині: «Та баба – не родичка. Вона кухарка. Готує добре. Але вона тойво… цейво… Вона дурна, розумієш? Ну, больна вона, самашедша». Людочці після цього зізнання знову захотілося плюнути собі під ноги. Їй здалося, що всі в цьому селі трохи з’їхали з глузду й що божевілля тут передається за допомогою слини. Якби не Микола, який у цю хвилину підійшов до дівчини, вона б рвонула до автостанції, сіла у перший-ліпший автобус і ніколи-ніколи більше не згадала цю фантасмагорію.

– Ми трохи відпочинемо, мамо! – звернувся він до старої, яка тихо заплакала, витираючи кінчиком зеленої картатої хустини сухі очі.

У Коромислинцях усі баби носили зелені картаті хустини. Не була винятком і божевільна Тонька-кухарка.

– Колінька, синочок, що сусіди скажуть…

– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.

Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:

– Дядя Міша! – закричав.

Дядько здригнувся, як від пострілу.

– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.

– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.

Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:

– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.