Розділ «Валкеала – новий притулок»

Валкеала – фінська комуна за тридцять хвилин їзди від містечка Куоволо. Місцина вельми охайна й первісно-дика. Біженський табір складався з завуальованих у лісових насадженнях невеличких бунгало на березі прудкої річечки з дещо схожою на японську назвою – Кімійоккі та триповерхового мотелю, що примостився у тридцяти кроках від швидкісної траси. Поряд із мотелем – автозаправна станція з придорожнім кафе. От і вся Валкеала.

Нових прибульців прийняли на диво гостинно. Тут, на відміну від попередніх біженських пунктів, царювала атмосфера спокою, розміреного, не обтяженого урбаністикою життя. У холі мотелю, оздобленому в сучасному стилі, новеньким вказали на зручні крісла та запропонували подивитися рекламні проспекти, які залишилися з часів, коли ця база приймала туристів, а не біженців. Невдовзі Людочці й Миколі на столик поставили термос і два пластикові келишки, які жінка наповнила запашною кавою.

– Добре! – мовила Жужа, відсьорбуючи напій.

– У вас кава? – почула рідну мову від мовчазного чоловіка, що їхав із ними в бусику. – Бо нам поставили чай, – вказав на іранців за сусіднім журнальним столом. – А мені закортіло кави. Засинаю.

– Звичайно, сідай, друже, – Микола зрадів співвітчизнику. – А ми й не зрозуміли, що ти також із Союзу, – випалив із ентузіазмом.

– То й не дивно, що не зрозуміли, бо я з України, побратиме, – продекламував новий знайомець, налив кави й відійшов до адміністраторської стійки.

Коля почвалав за ним, допиваючи на ходу. Повернувшись до Людочки, виклав стислий переказ:

– Він із Тернополя. Каже, що не розуміє російської, лише українську.

– Дивно! – У Союзі неможливо було жити й не знати офіційної мови. – Це його легенда, – прошепотіла Люся.

Подружжю на вибір дали два номери. Один у мотелі, інший із тих, що заховані в густому чагарнику. Микола схилявся до міського життя, тож вибирав мотель, а Людочці кортіло ближче до природи, тому наполягла на бунгало. Чоловік взявся був сперечатися, але тернополянин Віталій порадив брати житло подалі від, як він висловився, «кодла».

– Тут гуртожиток, а там – воля, земля близенько.

– А чому ти туди не йдеш? – засумнівався Коля в щирості «побратима».

– Бо у мене немає такої чарівної дружини, – Віталій поцілував Люсі ручку, а потім пояснив: – Туди селять лише сімейних. А таких, як я, одинаків, клеять до якихось папуасів. Он, бачиш, уже повистрибували, дивляться, хто приїхав, – вказав на сходи, де стояло з десяток чорношкірих реф’юджі.

Бунгало не розчарувало: невеличке приміщення з двоспальним ліжком, яке займало чи не увесь простір, крісло, телевізор на триногій підставці, вмонтована шафа у вузенькому коридорчику, охайна туалетна кімната з ультрасучасною душовою кабіною, яких Людочці й Миколі ще не доводилося бачити.

Вікно до часу було запнуте важкими темними шторами під колір килима на підлозі. Коли Люся відсунула тканину, їм крізь суцільну скляну стіну відкрився пречудовий краєвид. Через засклені двері можна було вийти на терасу, де стояв столик і два зручні плетені стільці. Українці випхалися на терасу, не випускаючи з рук свого багажу. Усілися й прикипіли поглядами до зеленої безодні незайманих суомських лісів.

– Мені тут подобається, – ніжно сказала Людочка після півгодинного споглядання.

– Навіть боюся щось казати, – Коля згадав, що йому попереднє житло також подобалося, хоча воно не надавалося до порівняння з цим.

– Ось ви де? – Віталій завітав до них у гості. – Оце так! Краса! А я йшов повз, думаю, піду усе роздивлюся. А ви тут…

– Дивися, тут є вихід, – Люда хизувалася помешканням. – Божественно, скажеш ні?! Набагато краще… – мала на увазі, «ніж у мотелі над дорогою».