Розділ «У кожного свої плани»

– Скажи ще, хто навів тебе на продавця, – він з-під лоба подивився на Миколу. – Я також хочу мати з цієї справи якийсь зиск.

– Ви його арештуєте?

– Це вже не твоя справа.

Микола викрив інформацію, яка цікавила поліцейського. За останні місяці, поки Жужа купалася у новому коханні, табором носилися вісті про щойно відкритий спосіб дременути якнайдалі. Один ділок (а може, й група) штампували фіктивні візи до Венесуели. Коштувало це чималих грошей, але заради мрії біженці йшли на витрати. Літак, що прямував до цієї латиноамериканської країни, сідав на дозаправку в Нью-Йорку. Ті, що торгували візами, радили летіти до США, бо там будь-кому сам чорт не брат, навіть притулку просити не треба, живи собі та тішся.

Офіцер вислухав Миколу, але нічого не занотовував, намагався закарбувати у пам’яті, повторював прізвище ділка вголос.

До кабінету увійшов колега з височенним стосом паперів, Миколчин візаві кинувся допомагати йому, ніби необачно залишивши паспорт на столі. Микола все ще сидів, не наважуючись брати до рук свій документ. Катонен нишком зиркнув на стіл, потім на Колю й легенько метельнув головою. Українець вмить схопив те, за чим прийшов, та вибіг стрімголов за двері, навіть не попрощавшись.

– От лосі, – сказав Катонену напарник. – Не вчать їх ввічливості у цих таборах.

– Вони тут лише красти понавчалися, – відповів фін, багатозначно дивлячись на порожній стіл.

Коля всю ніч не зімкнув очей. «А що, – думав, – як мене обдурять? Що, як віза настільки фіктивна, що з нею навіть до літака не дозволять зайти?»

Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.

З дилером Миколу звів один крутий албанець із тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:

– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?

У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.

Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.

Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.

– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!

Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.

– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.

– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.

– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.