Розділ «Аборт»

У дівчини, яка підходить до обдертої будівлі, що стала їй до болю знайомою за останній тиждень, підкошуються ноги. Не наважується переступити поріг дверей із написом «Приймальне відділення», куди, оминаючи дивну молодичку, що стоїть мов укопана, вже втелющилася добра отара жінок. Лише холод примусив її увійти в просмерділу ліками приймальню, де підземельною луною віддавався кожен звук. «Навіщо лікарні повністю обкладають плиткою, наче склеп?» – подумала Жужа, але не встигла відповісти на запитання чи поставити інше, бо з сусідньої кімнатки вискочила жінка з нездоровим синюшним рум’янцем та пискляво вигукнула:

– Аборт!

Пацієнтки здригнулися як одна, а медсестра втягнула щоки. На медичці був зачовганий халат і накрохмалена шапочка, на ногах дерматинові капці брунатного кольору без задників. Медсестра завела охочих позбавитися дитини до окремої оглядової, наказала переодягтися у домашнє, після чого відбувся колективно-масовий огляд черговим лікарем. Знервованих вагітних табунцем повели до палат.

Люся сиділа на краєчку незручного ліжка з залізним прогнутим матрацом і чекала, вслухаючись у баламбання власного серця.

Коли її викликали, згадала, що забула сходити до туалету.

– Я зараз, – сказала перелякано, стоячи посеред операційної.

– Заходь, заходь, – лікар подивився бланк, який лежав у нього на столі. – Людмила Олегівна Жужелиця, десять-одинадцять тижнів.

Люся не могла зрозуміти, до кого він звертається. Асистентки, дві молоді дівчини, прицмокнули, коли почули оті «десять-одинадцять». Одна з них, дивлячись на лікаря, запитала:

– Чого ж вона так дотягла?

Люсі ніби й не було у приміщенні, вона прикипіла до підлоги й не могла зрушити з місця, аж захололи п’яти.

– Уже перехотіла до туалету? – запитав Паперний.

Відчула, що справді вже не хоче, бо її увагу відволікла страшна картина – на сусідньому гінекологічному кріслі лежала неприродно бліда жінка, навіть коліна були білими. Її оголені ноги прив’язано шматками тканини до підніжок, а руки до поручнів крісла. Жінка хворобливо стогнала й повільно вигиналася. Люсі запаморочилося в голові, загуло й підкотила до горла нудота. Одна з сестричок підбігла, підтримала, довела до крісла.

– Не бійся, дитя. Розкажи краще, де це твій мужик? – заспокоював лікар.

Люся крізь пелену переляку розповідала щось, вилазячи на крісло, продовжила белькотіти, лежачи горілиць. Гінеколог слухав, вдивляючись у її очі, ствердно хитав головою. Жужу прип’яли традиційним як для аборту методом до гінекологічної розкаряки, використавши подерте заздалегідь на стрічки простирадло, легкими заспокійливими рухами зав’язуючи легковажні бантики.

– Подивіться, яке тіло, – без жодного еротичного натяку мовив спеціаліст із абортів.

– Гарне! Чудове! – погоджувалася медсестра, вводячи у вену наркоз.

– Ти, напевно, спортсменка? – питала інша, одночасно віддаючи команду: «Рахуй»!

– Так, – відповідала Люся й підкорювалася наказу. – Один, два… – голос тремтів.

На цифрі десять він став більш упевненим, страх куди й подівся, на «п’ятнадцять» – слова почали розтягуватися та вислизати з-під Людиного керування. І вже на «дев’ятнадцять» Жужа перестала будь-що усвідомлювати. Не пам’ятає, що було з нею у цьому світі, та добре закарбувалося у хворобливій пам’яті те, що бачила в потойбіччі кетаміново-наркозних видінь…