Розділ «Євреї»

На початку червня у табір вивантажили нових людей у кількості дев’яти осіб – євреїв із Пітера, які летіли на землі предків, офіційно обмінявши одну батьківщину на іншу, про що свідчили їхні поки що совєтські паспорти зі штампами про постійне місце проживання в Ізраїлі. Літак без перешкод долетів до Суомі, приземлився на дозаправку, і тут почалося… Серед півсотні репатріантів знайшовся один Хома Невіруючий, який спочатку стиха, а потім так, аби чули його одноплемінники, виголосив сумнів щодо правильності вибору ними країни для життя. Війни там, мовляв, щоденні, до війська гребуть усіх поспіль, включно з дівчатами, клімат не кожному гіпертоніку сподобається. І таке інше й у тому ж напрямку. За півгодини очікування цей Хтось просвердлив у черепних коробках радянських євреїв тунелі, крізь які до мізків розгублених переселенців просочувалася краплина по краплині впевненість, що таки не варто нікуди їхати, а краще було б залишитися тут, у цій Богом забутій країні. Холодно? Так! Але ж не стріляють. Члени делегації раз по раз зиркали у вікна, за якими височіли темно-зелені сосни й своїм лагідним погойдуванням закликали їх залишитися. Були й такі, що, стираючи голосові зв’язки, доводили згубність зрадницьких ідей, мовляв, наша батьківщина чекає на нас. Але їхні хриплуваті голоси захлинулися у вихорі емоцій, які вихлюпнулися до невеличкої зали очікування. Ці емоції підштовхнули у спини найактивніших відмовників, і вони почалапали до адміністрації аеропорту зі своїм колегіальним зверненням, яке щойно нашкрябали на білосніжному аркуші. До відщепенців прибув посол Ізраїлю у Фінляндії, й по завершенню двогодинної суперечки знайшовся вихід. Репатріанти-ізраїльтяни були налаштовані просити політичного притулку. Щоб не виглядати голослівними у заяві, закидали Ізраїлю, що нова їхня батьківщина не може їм вповні гарантувати мир і спокій на віки вічні. Амінь!

І от дев’ятеро з того батальйону відмовників потрапили до Валкеали й оселилися в двох будиночках по сусідству з Бабенками, поруч – родина лікаря-стоматолога Григорія, трохи далі – Володі, який працював із червоним деревом. Це його вислів. Коли Володю питали про професію, відповідав з гордістю: «Я працюю з червоним деревом».

Григорій, аби показати, що він справжній інтелігент у якомусь там коліні, повсякчас колошкав у руках люльку з запашним тютюном, носив клиноподібну борідку й гоголем походжав по заасфальтованому двору туди-сюди, заклавши за спину вільну руку. Нижня частина гардеробу його мало хвилювала, бо зазвичай нею були нейлонові сині спортивні штани. А от верх – окраса будь-якого світського рауту. Обов’язково піджак, випрасувана сорочка та краватка-метелик. Любив потеревенити на медичні теми, які розуміла лише його дружина Лариса, також стоматолог. Вірогідно, їхні діти, чотирирічний Ларіон та Клара, якій виповнилося дванадцять, колись також перетворяться на стоматологів.

– Нам обов’язково дадуть право на проживання тут, – без жодних сумнівів заявляв зубний технік у розмовах із Миколою.

Останній слухав, заглядаючи Гриші до рота, й ковтав кожне його слово.

– Чому ви такі впевнені? – звертаючись на «ви», питав Коля.

Той із подивом роздивлявся українця поверх старомодних окулярів, як брата меншого, й, опустивши кутики губ донизу, так, що іспанська борідка виглядала зовсім гострою, виголошував:

– Бо ми євреї!

Люсю вабила інша родина – колоритна сім’я Швендербергів. Володя, голова родини, міг відреставрувати будь-який антикваріат. Удома у нього відбою не було від замовників, іноді дуже високого штибу. На раз-два майстрував столики й кушетки з вензелями у стилі ампір чи рококо. Був не такий розумний, як його земляк, скоріше можна було назвати його дещо придуркуватим, але Людочка любила товстуна за душевну простоту та наївність.

– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.

Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.

– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.

– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.

– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…

– А він знає? – Людочка всміхалася.

Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.

– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.

– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.

– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.